24 лютого 2025 року минає три роки з початку повномасштабного військового вторгнення російської федерації в Україну, яке перетворилося на найбільшу війну в Європі після Другої світової війни.
Повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року стало продовженням злочину проти миру, фундаментальних принципів та норм міжнародного права, коли вона в 2014 році тимчасово окупувала Автономну Республіку Крим, місто Севастополь та окремі регіони в Донецькій та Луганській областях України.
Росіяни продемонструвала справжнє обличчя «русского мира»: агресія, варварські вбивства, ґвалтування, терор, ядерний шантаж та інші жахливі злочини, які не вкладаються у свідомість жодної людини. Єдина причина усього цього - намагання відродити “російську імперію”.
Федерація профспілок України з початком агресії у своїй Заяві від 26.02.2025 всебічно підтримала український народ і армію у справедливій боротьбі проти російських загарбників, заявивши, що «Війна безпідставно розв’язана керівником Кремля не принесе йому перемоги над волелюбним народом України, який століттями виборював свою незалежність, виборов її, і обов’язково її захистить...».
Профспілки в умовах воєнного часу організували працівників на виконання професійних обов’язків на робочих місцях для забезпечення обороноздатності країни та життєдіяльності населення, створивши разом з роботодавцями і державою - ЕКОНОМІЧНИЙ ФРОНТ.
Понад 20% спілчан беруть участь в обороні України у складі ЗСУ. 8 млн. працівників забезпечують потреби оборони і населення. Профспілки із власних коштів спрямували нашим воїнам більше 500 млн. грн.
Загарбницька війна російського режиму зруйнувала життя мільйонів українців, зрівнявши із землею їхні рідні домівки та змусивши їх шукати безпеку та притулок в інших регіонах України та за її межами.
З перших днів війни гуманітарний штаб ФПУ широко відкрила двері майнового комплексу для прийому внутрішньо переміщених осіб. Вона надала безкоштовно прихисток понад 70 тис. внутрішньо переміщеним особам. Щоденно в санаторіях, туристичних закладах перебувало 6 тис. людей, - це переважно жінки з дітьми, люди з інвалідністю, які отримали і прихисток, і харчування, було надано цільову допомогу постраждалим членам профспілок, переважно тим, які отримали поранення або під час виконання трудових обов’язків, або на фронті, 11535 людей отримали фінансову допомогу, або продовольчі набори.
З початку воєнного стану в санаторно-курортних закладах ПрАТ «Укрпрофоздоровниця» оздоровлено близько 25000 військовослужбовців та членів їх сімей. Федерація надала фінансової допомоги членам профспілок майже на 10 млн. грн.. На утримання внутрішньо переміщених осіб ФПУ було витрачено понад 150 млн. грн.
Серед пріоритетів профспілкової роботи допомога спілчанам у 9-ти прифронтових областях, які перебувають або в зоні бойових дій, або поблизу цієї зони.
Незважаючи на втрати членства у наслідок воєнних дій ФПУ залишається найчисельнішою громадською організацією України, до якої входять 46 всеукраїнських профспілок і всі 25 регіональних профоб’єднань, які об’єднують 2.7 млн. спілчан. Втрачено 4440 первинних профспілкових організацій, де закриті підприємства, і на територіях ідуть активні бойові дії. Зруйновано будівлі профцентрів у Донецькій, Луганській, Харківській областях, а у Миколаївській, Херсонській, Чернігівській вони зазнали бомбардувань і теж підлягають відновленню.
ФПУ була є і залишається послідовним захисником людей праці, проти звуження трудових прав працівників та прав профспілок, дисбалансу інтересів між працівниками, їх представниками та роботодавцями під час реформування законодавства про працю з метою дерегуляції трудових відносин.
Зміцненню потенціалу ФПУ допомагають Міжнародна і Європейська конфедерації профспілок, Міжнародна організація праці, національні профцентри. Ми щиро вдячні всім міжнародним партнерам, які встали пліч-о-пліч з українськими профспілками, надаючи гуманітарну, політичну та фінансову допомогу Україні, українським внутрішнім біженцям, всім, хто знайшов притулок у ваших країнах.
Третя річниця – це можливість для всіх, хто вірить у свободу, відкидає насильство підтвердити свою прихильність підтримці хоробрих захисників України і нагадати, що війна не закінчилась і Україна потребує допомоги.
Тільки здолавши агресора можна забезпечити справедливий і довготривалий мир в Україні та Європі не допустити повторення подібної агресії в майбутньому.
Україна продовжить рухатися до перемоги над російською агресію, а також продовжить рух до повноправного членства в ЄС і НАТО.
ВІДДАЄМО ШАНУ ХОРОБРОСТІ І ГЕРОЇЗМУ УКРАЇНЦІВ ТА УКРАЇНОК СИЛ ОБОРОНИ ТА БЕЗПЕКИ, ЯКІ ЗАХИЩАЮТЬ УКРАЇНУ!
Закарпаття
Сергій СИВОУС
До повномасштабної війни очолював Закарпатську обласну профспілку працівників автотранспорту та шляхового господарства, член Ради та Президії Закарпатської облпрофради.
Основна мета його діяльності - захист соціально - економічних прав та інтересів автотранспортників.
У вересні 2022 року був мобілізований та став на захист нашої Батьківщини від загарбницьких посягань російської федерації.
Безпосередньо виконував бойові завдання в умовах зіткнення з противником на території Сумської, Харківської та Донецької областей.
На даний час продовжує стояти на захисті нашої Вітчизни.
Олексій БОНДАР
Понад 17 років працював у Закарпатській облпрофраді на посаді головного спеціаліста з правових питань. Здійснював контроль за дотриманням трудового законодавства, надавав юридичну допомогу членам профспілок.
Але війна внесла корективи у його життя. Маючи серйозні проблеми зі здоров’ям та двох неповнолітніх дітей, він добровольцем пішов служити у 128-му окрему Закарпатську гірсько-штурмову бригаду.
У складі 15 - го батальйону брав участь в боях у Луганській та Донецькій областях. У квітні 2022 року поблизу села Ямпіль Донецької області отримав поранення. Після довготривалого лікування в госпіталі та реабілітації продовжував бути в лавах захисників. Однак, складне поранення далося взнаки. В результаті отриманих травм став інвалідом.
Тепер працює юрисконсультом в «Закарпатському регіональному центрі з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю «Інваспорт». Та й досі згадує побратимів, з якими служив: " Це сім'я, де кожен кожному допомагає. Незалежно від того, служиш ти зараз, чи демобілізувався".
За особистий внесок у захист країни та служіння в ім'я благополуччя і безпеки нації нагороджений медаллю «Захисник Батьківщини».
Андрій ЧЕГІЛЬ
Директор «Закарпатського регіонального центру з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю «Інваспорт» з 2006 року. Під його керівництвом вихованці закладу ставали переможцями та призерами багатьох міжнародних змагань. Загалом тут займаються близько 170 спортсменів із 8 видів спорту.
З початком широкомасштабного вторгнення росії він разом з товаришем і кумом добровольцями пішли служити у 128-му окрему Закарпатську гірсько-штурмову бригаду.
У складі 15-го батальйону брав участь в боях у Луганській та Донецькій областях. У квітні 2022 року поблизу села Ямпіль Донецької області отримав поранення. Після довготривалого лікування в госпіталі та реабілітації продовжував бути в лавах захисників. Однак, складне поранення далося взнаки.
Наразі продовжує працювати в Закарпатському регіональному центрі з фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю «Інваспорт». Андрій Чегіль — "Заслужений тренер України" (футбол серед людей з інвалідністю — з вадами слуху). В умовах воєнного стану попри постійну небезпеку ракетних ударів закарпатські спортсмени продовжують навчально-тренувальний процес, посідають призові місця на всеукраїнському та світовому рівнях. Кожна перемога - це підтримка ЗСУ та визнання статусу незламної країни.
За особистий внесок у захист країни та служіння в ім'я благополуччя і безпеки нації нагороджений медаллю «Захисник Батьківщини».
Володимир ШУТКО
До повномасштабного вторгнення росії працював юрисконсультом Закарпатської обласної профспілкової організації працівників охорони здоров’я України.
Вів звичне життя, працював і будував плани на майбутнє. Однак, повномасштабне вторгнення росії в Україну стало для нього моментом істини. Побачивши, як українці об’єднуються проти ворога, він вирішив не залишитися осторонь. Майже з перших днів війни записався до сил Територіальної оборони.
Наразі він воїн 116–ої окремої механізованої бригади Збройних сил України. За його переконанням – «Головна мотивація - це захист країни, своєї родини. Це обов'язок перед ними, адже ми не повинні пропустити цю нечисть у наші краї. Потрібно зупинити їх там, де вони зараз».
Рудольф ДЗУРИНЕЦЬ
Народився 22.08.1990 року в Ужгороді. У 2008 році закінчив Перечинську гімназію 1-3 ступенів суспільно гуманітарних напрямів. У 2013 році закінчив Ужгородський коледж культури і мистецтв, а у 2017 - Європейський університет, факультет шоу-бізнесу.
У лютому 2022 року Рудольф Рудольфович пішов у армію, служив у ТрО, був розвідником на Донеччині, воював під Попасною. «Наш підрозділ належав до розвідки. Були весь час на нулі, це навіть не нуль, це було «мінус один»» - згадує Рудольф про ті часи.
На війні отримав поранення. Спочатку лікувався в Бахмуті, потім була евакуація в Павлоград, Дніпро, Рівне, а вже в Ужгороді оперували. Згодом звільнили зі служби за станом здоров'я.
З червня 2023 року Рудольф Дзуринець призначений директором Закарпатського академічного обласного музично -драматичного театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв.
Федір ШАНДОР
Професор Ужгородського Національного університету, військовий ЗСУ, відомий як "Професор з окопів".
Федір Федорович вступив до лав 101-ї бригади територіальної оборони у перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну.
З 11 квітня професор Шандор разом зі своєю бригадою ТрО був на передовій. За його словами, він не припиняв викладати. Ще від початку пандемії навчання проводилося дистанційно, тому дехто з колег навіть не здогадувався, що лекції Федір Федорович веде з окопів.
Шандор читав по 6 лекцій на тиждень, графік узгодив із військовим керівництвом. Вночі – на чергування, а зранку сідає у бліндажі й «підключається» до студентів.
У 2022 році в Ужгороді Федору Шандору встановили міні скульптуру “Професор з окопу”.
21 грудня 2024 року Президент Володимир Зеленський призначив Федора Шандора, професора Ужгородського національного університету та військового ЗСУ, на посаду посла України в Угорщині.
Дмитро СНЬОЗИК
Народився 1990 року на Іршавщині у гірському селі Лисичево. Закінчив Ужгородський коледж культури і мистецтв та Рівненський державний гуманітарний інститут за спеціальністю «хореографія».
В найбільшому театрі Закарпаття він успішно проявився не тільки як артист балету та балетмейстер-постановник багатьох вистав, але й як провідний актор.
З перших місяців війни Дмитро Васильович – у лавах 101 бригади територіальної оборони, в якій закарпатці зупиняли ворога на Сході та Півдні України. Учасник бойових дій, під час яких зазнав контузії. Після лікування і реабілітації звільнений за станом здоров’я.
Наразі Дмитро знову вийшов на сцену Закарпатського обласного музично-драматичного театру.
«Мій девіз – легкість. Легкість у танці, легкість у спілкуванні, у роботі» - каже актор.
Олександр МАВРІЦ
Народився 11 листопада 1962 року у селі Довге Іршавського району. Закінчив Хустське культурно-освітнє училище за спеціальністю «Керівник самодіяльного театрального колективу».
Після закінчення училища Олександр Мавріц отримав направлення до Мукачівського театру та Закарпатського обласного театру ляльок. А в 1996 році потрапив у театр, де працює й дотепер – Закарпатський академічний музично-драматичний театр імені братів Шерегіїв.
На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Олександр Мавріц у перші ж дні пішов до військкомату, ставши на захист країни. Брав участь у боях на Бахмутському напрямку, був поранений. Тривале лікування в кількох госпіталях та віковий ценз «відпустили» його додому з передової після півторарічної служби у війську.
Наразі він – провідний актор Закарпатського обласного музично-драматичного театру, «Заслужений артист України», відомий широкому колу кіноглядачів також за ролями у кінофільмах «Червоний», «Іловайськ 2014»,
«І будуть люди», а тепер іще й «Довбуш».
ГЕННАДІЙ ТИЧИНА
військовослужбовець Третього Іноземного Легіону, другої десантно-штурмової роти спеціального призначення "Омега".
Член Львівської обласної організації Всеукраїнської профспілки захисників України.
Народився в українському місті Одеса. У 13 років емігрував до Ізраїлю, де у 28 пішов до армії. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну повернувся на Батьківщину і став до лав Третього Іноземного Легіону.
У грудні 2023 року у боях за Харківщину Геннадій натрапив на протипіхотну міну МОН-50, в результаті чого втратив око та 2 нижні кінцівки.
Сьогодні Геннадій Тичина продовжує служити українському народу у складі роти забезпечення Третього Іноземного Легіону.
СЕРГІЙ ЛЕЙЧЕНКОВ
доброволець, ветеран російсько-української війни
Голова Львівської обласної організації Всеукраїнської профспілки захисників України.
У 2014 році добровільно вступив до батальйону «Айдар», в складі якого брав участь в Антитерористичній операції та Операції об’єднаних сил на Донеччині. Після комісування у 2016 році почав активно працювати з ветеранами Львівщини, брати участь в антикорупційних проєктах та допомагати патріотичному вихованню молоді.
Напередодні повномасштабного вторгнення росії став одним із організаторів Західного центру спротиву, який починаючи з лютого 2022 року, патрулював вулиці Львова, організував блокпости на таких ключових напрямках як Червоноград та Сокаль.
Сьогодні Сергій Лейченков очолює Львіський обласний осередоук Всеукраїнської профспілки захсиників України, ветеранську спільноту Львівщини, веде національно-патріотичну діяльність спрямовану на виховання молоді.
АНДРІЙ НІКІТІН
ветеран російсько-української війни, заступник начальника кафедри фізичного виховання, спеціальної фізичної підготовки та спорту, факультету спеціалістів військової розвідки та сил спеціальних операцій Військової академії міста Одеса
Голова Одеської обласної організації Всеукраїнської профспілки захисників України, спортсменів та працівників сфер.
Після закінчення Академії сухопутних військ служив на командних посадах у Сухопутних військах, пройшовши шлях від командира взводу до командира батареї.
Від початку російського вторгнення у 2014 році брав участь в антитерористичній операції на Донецькому напрямку.
У 2020 році присвятив себе вихованню курсантів Військової академії міста Одеса, але з початком повномасштабного вторгнення росії у 2022 році офіцер знову став на захист Батьківщини у складі новоствореної 126-ї бригади Територіальної оборони Збройних сил України, виконував бойові завдання по організації оборонних та контрнаступальних дій на Придністровському та Херсонському напрямках.
Сьогодні Андрій Нікітін веде викладацьку діяльність у Військовій академії Одеси, де продовжує готувати нове покоління українських військовослужбовців, передаючи їм свій бойовий досвід.
ОЛЕКСІЙ МІЩЕНКО
молодший сержант, командир стрілкового відділення 252 батальйону сил територіальної оборони України, ветеран російсько-української війни
Голова первинної організації міста Вишневе Всеукраїнської профспілки захисників України.
Народився на Сумщині у місті Ромни, виріс у Вишневому Київської області.
24 лютого 2022 року зустрів ворога у складі Вишневського добровольчого формування територіальної громади. У липні того ж року мобілізований Бучанським ТЦК до Окремого 252 батальйону ветеранів морської піхоти "Штурм". Брав участь у зіткненнях на Донецькому, Лиманському, Харківському напрямках, боях за район Бахмута, Торського, Кремінної та Ямполя, захищав кордон на Сумщині, отримав контузію на території рф.
Сьогодні Олексій Міщенко перебуває в запасі, проте продовжує допомагати рідному батальйону своєю волонтерською діяльністю.
РУСЛАН МЕДВЕДЕНКО
військовослужбовець 27-го Окремого стрілецького батальйону Збройних Сил України
Член профспілкової організації Комунального закладу Київської обласної ради «Богуславський гуманітарний фаховий коледж імені І.С. Нечуя-Левицького», соціальний педагог, викладач ЦК викладачів педагогіки, психології та окремих методик.
З14 березня 2022 року знаходиться на службі Збройних Сил України, 27-му Окремому стрілецькому батальйоні.
Детальніше: https://www.facebook.com/share/p/1EwFfgJbpN/
ІГОР БОЙКОВ
колишній військовослужбовець, нині слюсар-ремонтник доменного цеху «Запоріжсталі»
Майже 25 років Ігор Бойков працював на Запоріжсталі, слюсарем-ремонтником доменного цеху. Однак на початку повномасштабної війни вирішив стати на захист України та приєднався до ЗСУ.
Військовослужбовець на початку повномасштабного вторгнення відправився на один із найважчих напрямків – Донецький. І згодом був переведений на Запорізький фронт, де потрапив під обстріл і отримав поранення.
«Ми з побратимами евакуювали поранених військовослужбовців з гарячої точки у Запорізькій області. І під час евакуації потрапили під ворожий обстріл, де я і отримав осколкові поранення. Мої побратими надали мені першу допомогу, завдяки цьому я зараз живий», - розповідає запоріжсталівець.
Ігор пройшов складне лікування та реабілітацію, зокрема за підтримки Запоріжсталі.
А після відновлення, вже навесні минулого року, знову повернувся до рідного цеху і продовжив роботу слюсарем-інструментальником. Адаптуватися до цивільного життя захиснику допомогли рідні та колеги.
«Підприємство оперативно надало мені допомогу у розмірі 100 тисяч гривень в межах програми підтримки тяжко поранених співробітників-військовослужбовців. Після лікування я побував у Трускавці за реабілітаційною путівкою від комбінату. Це дуже вагома підтримка на шляху до цивільного життя», - розповідає Ігор.
Нині чоловік постійно на зв’язку зі своїми побратимами, підтримує та допомагає оборонцям.
«Побратими – це справжні товариші, і не лише на війні, то на все життя. Наш зв’язок вже неможливо розірвати, це назавжди. Я добре знаю їхні потреби, тому допомагаю усіма силами», - додає Ігор.
РУСЛАН СУТКОВИЙ
Доброволець, 110 окрема бригада територіальної оборони ЗСУ в Запорізькій області, військовослужбовець 71-ї окремої єгерської бригади в складі Десантно-штурмових військ
Доєднався до команди Запоріжсталі 13 років тому як укладальник-пакувальник цеху холодного прокату.
24 лютого 2022 року Руслан мав вночі заступати на робочу зміну. А ще — це був день народження його доньки. Тому, каже, запам’ятав його дуже добре.
«Я привітав доньку з днем народження. Потім почав усвідомлювати, що робота скоро закінчиться. Російська агресія дедалі більше наближається до Запоріжжя. Я не міг просто сидіти й чекати», — розповідає ветеран.
На комбінаті Руслан дізнався, що в місті створюється підрозділ ТРО, і вступив до нього. Це була 110 окрема бригада територіальної оборони ЗСУ в Запорізькій області. Тут доброволець прослужив до травня. Однак Руслан хотів потрапити до «Азову» — там служило багато його знайомих.
Доброволець потрапив спочатку до однієї з навчальних баз, де проходили підготовку на військово-облікову спеціальність «Стрілець» (ВОС-100). Таке навчання обов’язково мають пройти усі, хто не пройшов строкову службу.
Після закінчення навчання Руслан потрапив до 71-ї окремої єгерської бригади в складі Десантно-штурмових військ. Спочатку служив у Нікополі на Дніпропетровщині, маючи завдання вистежувати та знешкоджувати російські диверсійні групи.
У вересні 2023-го бригаду перекинули на Запорізький напрямок, де бійці брали участь у звільненні територій в складі оперативно-стратегічного угруповання військ «Таврія». Ще через два місяці перебазувались на Авдіївський напрямок на Донеччині.
Захист України не минув і без бойових травм. Руслан отримав уламкове поранення ніг від розриву гранати. Після демобілізації, почався його довгий шлях адаптації. Руслан повернувся до команди Запоріжсталь, де на нього чекали колеги, які не втрачали з ним зв’язку увесь час.
Зараз Руслан працює на посаді оператора лазерно-зварювальної машини.
Руслан прагне навчатися, тому вступив до Метінвест Політехніки, щоб здобути вищу освіту, яку не закінчив, коли пішов працювати на завод 13 років тому.
Руслан є учасником програми «Спілкуй. Ветеран».
НАТАЛІЯ КАРПОВА-ЧАБАН
бойова медикиня Національної гвардії України
Членкиня первинної профспілкової організації членів сімей захисників України міста Києва Всеукраїнської Профспілки Захисників України.
Народилась у селі Липне Житомирської області. Пішла на службу за контрактом у 2019 році, по закінченню медичного коледжу. На час початку повномасштабного вторгнення перебувала на рідній Житомирщині у декретній відпустці, проте стала до лав місцевого ТРО. Влітку 2024 року пішла добровольцем на фронт як медичний працівник.
Сьогодні Наталія пліч-о-пліч із чоловіком і братом служить у Національній гвардії України, де обіймає посаду санітарного інструктора роти.
Інформація на ФБ: https://www.facebook.com/share/p/1dQEBAhjt1/
КАТЕРИНА САМОХВАЛОВА
військовослужбовиця розвідувального батальйону 33 окремого штурмового полку
Членкиня первинної профспілкової організації членів сімей захисників України міста Києва Всеукраїнської Профспілки Захисників України.
Народилась і виросла у місті Сєвєродонецьк Луганської області. Від 2014 року допомагала військовим як волонтер, у 2018 році призвалась на службу, оскільки це було мрією всього її життя.
Сьогодні Катерина Самохвалова разом з побратимами та посестрами боронить кордони нашої держави на Покровському напрямку.
АННА ТЕРЕЩЕНКО
солдат-телефоніст 33 окремого штурмового полку
Членкиня первинної організації членів сімей захисників України міста Києва Всеукраїнської Профспілки Захисників України
Народилась і виросла у місті Черкаси. Перший контракт підписала у 2019 році, другий - на початку 2024 року. У перервах між службою займалась волонтерською діяльністю, спрямовану на повернення полонених на рідну землю та пошук зниклих безвісти оборонців України.
Сьогодні Анна Терещенко разом з побратимами та посестрами боронить кордони нашої держави на Покровському напрямку.
АНАТОЛІЙ УЗЛОВ
доброволець, ветеран ЗСУ
Перед початком повномасштабної війни мав 25 річний досвід роботи на "Запоріжсталі", працював сталеваром.
Після початку війни відразу став добровольцем. Пройшов навчання на Яворівському полігоні і згодом увійшов до антидиверсійної групи.
Після ракетного обстрілу полігону його відправили на Донецький напрямок. Виконував бойові завдання на Донеччині, останнє було у селищі Піски, де тривали запеклі бої. Під час обстрілу ворожим танком військовий дістав уламкове поранення руки й переніс операцію з ампутації лівої кисті.
Після демобілізації з лав ЗСУ та довготривалої реабілітації Анатолій повернувся на Запоріжсталь та інженером-технологом у рідному мартенівському цеху, де до цього 25 років працював сталеваром. На новій посаді Анатолій курирує ремонти печей. В нагоді стали 25 років досвіду роботи сталеваром, й отриманий воєнний досвід.
«Після реабілітації я вирішив повернутися на Запоріжсталь, мені запропонували посаду інженера-технолога в мартенівському цеху. Був радий повернутися в рідний цех, до свого колективу. Тепер опановую нові завдання, колеги підтримують та допомагають у всьому, – говорить Анатолій.
ОЛЕКСАНДР ПАНЧЕНКО
доброволець Збройних Сил України, командир підрозділу піхоти
У березні 2022 року начальник відділу управління автоматизації Запоріжсталі Олександр, став добровольцем Збройних Сил України. Це було саме у той час, коли комбінат готувався до вимушеної зупинки виробництва.
Брав участь у боях на Сумському напрямку, далі – у звільненні Харківщини, українського Донбасу. Згодом став командиром відділення піхоти.
Під час виконання бойових завдань на Авдіївському напрямку Олександр отримав важке поранення. Після нього чоловік вже не зміг повернутися до військової служби, тож нині Олександр знову працює на рідному комбінаті. Запоріжсталь допомагає йому з відновленням після бойових ушкоджень, згідно з розробленою корпоративною програмою підтримки ветеранів.
На Запоріжсталі впроваджено низку програм з адаптації ветеранів. Зокрема, тренінги для співробітників, які працюють з ветеранами, гаряча лінія з юридичних питань, психологічна допомога, навчання тощо.
Відвідує Олександр й зустрічі в межах проєкту «Спілкуй. Ветеран» Сподівається, що проєкт допоможе йому та побратимам розібратися в усіх проблемних питаннях.
ПАМ'ЯТАЄМО
Василь ГАБРУСЬ
народився 25 березня 1966 року. Закінчив Ужгородський державний університет за спеціальністю «математика». Трудову діяльність в Ужгородському ліцеї №15 розпочав у 1998 році.
Василь Кирилович працював на посадах вчителя математики та фізичного виховання, забезпечував допризовну підготовку юнаків ліцею. Прививав любов до рідної землі, виховував почуття патріотизму в молодого покоління. Особистим прикладом показав свою відданість Батьківщині, оскільки з перших днів повномасштабного вторгнення мобілізувався до лав Збройних Сил України.
Загинув 16 січня 2025 року, захищаючи Україну і всіх нас від російських окупантів.
Дмитро ГАВАШІ
народився 28 серпня 1982 року в місті Мукачево Закарпатської області. Навчався у міській школі, згодом здобув дві вищі освіти. До війни Дмитро Гаваші довгий час працював на посаді директора Мукачівського історико-краєзнавчого музею (замок Паланок). Попри відсутність будь-якого військового досвіду в перші дні війни пішов до військомату.
Дмитро Олегович був одним з перших добровольців, які стали на захист своєї Батьківщини. Військовослужбовець спочатку служив у гранатометному взводі Мукачівського окремого батальйону ТрО, згодом командиром снайперського відділення. Своє бойове хрещення пройшов на Сході України.
Загинув Дмитро Гаваші на Куп’янському напрямку Харківщині 29 травня 2023 року.
Попри усі намагання повернути тіло Героя додому і попрощатися з ним як належить, не змогли. Зараз місцем пам'яті про Дмитра Гаваші для рідних є музей бойової слави у замку та меморіальна стела полеглих Героїв у центрі міста Мукачево.
Дмитро ШАЛЕНИК
народився 19 січня 1983 року в с. Климовиця Іршавського району Закарпатської області. Закінчив Тернопільський державний педагогічний університет та працював у Климовицькій гімназії учителем фізкультури.
З початком масштабної війни з росією став військовослужбовцем 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Загинув Дмитро Шаленик 12 травня 2022 року захищаючи Батьківщину від російських окупантів.
20 травня 2022 року Іршавська громада провела в останню путь Воїна Дмитра Шаленика. Героя поховали з усіма військовими почестями в рідному селі Климовиця.
Микола ЯРЕМА
народився у селі Негровець Закарпатської області. Після закінчення школи продовжив навчання у Національному аграрному університеті (нині Національний університет біоресурсів і природокористування України) де у 1996 році здобув кваліфікацію інженера лісового господарства.
Під час навчання в університеті пройшов підготовку офіцерів запасу на Військовій кафедрі НАУ та отримав військове звання «Лейтенант запасу». У мирний час Микола Юрійович пропрацював у НПП «Синевир» (понад 26 років) де займався улюбленою справою. 24 лютого 2022 року він один з перших став на захист України.
9 грудня 2022 року старший лейтенант, командир протитанкового взводу 128-ої Окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади прийняв свій останній бій під Бахмутом, де отримав важкі поранення, від яких, 18 грудня помер.
Поховали Героя Миколу Ярему 25 грудня 2022 року з усіма військовими почестями на місцевому кладовищі села Негровець Колочавської громади.
Володимир ВУДМАСКА
(16.09.1984 – 17.07.2023) у 2004-2005 роках проходив строкову службу у лавах Держприкордонслужби. Після її завершення працював лікарем-реабілітологом в обласному центі нейрохірургії в Ужгороді. З початком повномасштабної війни в Україні Володимир повернувся до прикордонного відомства добровольцем. Професійний та досвідчений лікар-реабілітолог у складі прикордонного підрозділу вирушив на північ, а згодом на схід України, аби рятувати життя побратимів на передовій. Впродовж терміну виконання бойового завдання врятував десятки життів.
Загинув Володимир Вудмаска 17 липня 2023 року, рятуючи бійців під час ворожого обстрілу, разом із колегою парамедиком Іваном Буцко.
Поховали Воїна 20 липня 2023 року біля храму в його рідному селі Великі Лази на Ужгородщині.
Указом Президента України № 695/2022 від 13.10.2022 року, "за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, бездоганне служіння Українському народові, вірність Військовій присязі", старшого солдата Володимира Вудмаску нагороджено медаллю «За врятоване життя».
Указом Президента України № 447/2023 від 25.07.2023 року, "за значний особистий внесок у розвиток вітчизняної системи охорони здоров’я, надання кваліфікованої медичної допомоги і рятування життя людей в умовах воєнного стану, сумлінне виконання професійного обов’язку та з нагоди Дня медичних працівників", Вудмаску Володимира Володимировича (посмертно) – асистента відділення комунального некомерційного підприємства «Обласний клінічний центр нейрохірургії та неврології» Закарпатської обласної ради нагороджено орденом «За мужність» ІIІ ступеня.
Іван БУЦКО
народився 31.01.1991р. Був студентом медичного факультету УжНУ. У 2021 році він, маючи диплом молодшого спеціаліста та успішний досвід роботи в обласному клінічному центрі нейрохірургії та неврології, вирішив вступити на подальше навчання.
До лютого 2022 року Іван Буцко працював медичним братом відділення анестезіології та інтенсивної терапії та відділенні цереброваскулярної патології. Іван також обіймав і посаду старшого медбрата у реанімації. З початку масштабного вторгнення росіян став на захист нашої країни, вступивши до війська та узявши в навчанні академічну відпустку.
Іван Буцко добровільно долучився до лав Держприкордонслужби, служив бойовим медиком у підрозділі та рятував побратимів. Він до останнього ішов під обстріли, щоб забрати поранених чи загиблих.
17 липня 2023 року його власне життя обірвалося під час ворожого обстрілу евакуаційного пункту на Донеччині.
21 липня 2023 року полеглого на війні Героя Івана Буцко поховали у рідному селі Скотарське на Воловеччині.
Указом Президента України № 447/2023 від 25.07.2023 року "за значний особистий внесок у розвиток вітчизняної системи охорони здоров’я, надання кваліфікованої медичної допомоги і рятування життя людей в умовах воєнного стану, сумлінне виконання професійного обов’язку та з нагоди Дня медичних працівників" Буцка Івана Михайловича – асистента відділення комунального некомерційного підприємства «Обласний клінічний центр нейрохірургії та неврології» Закарпатської обласної ради нагороджено орденом «За мужність» ІIІ ступеня (посмертно).
Юлія ОГІЄНКО
народилася 23.02.1976р., випускниця Івано-Франківського національного медичного університету, працювала за фахом у місті Хусті Закарпатської області.
З перших днів війни не могла залишитись осторонь та поповнила ряди Хустської Територіальної оборони, а згодом поїхала в зону бойових дій рятувати життя нашим воїнам. Служила військовим медиком.
Юлія Ігорівна Огієнко загинула 16 травня
2022 року на Луганщині під час обстрілу медчастини з "Градів".
Олег КУЦИН
народився 23 листопада 1965 року. Закінчив Тячівську СШ № 1 (нині ЗОШ № 1 імені Василя Ґренджі-Донського). . Після строкової служби, яку проходив у 1986–1989 роках, продовжив навчання у Львівському політехнічному інституті. Закінчив Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України. Проживав у місті Тячеві.
З 1987 року працював на Тячівському заводі «Зеніт», де пройшов шлях від майстра до виконуючого обов’язки директора.
Наприкінці травня – початку червня 2014 року, з початком військових дій на сході України Олег Куцин (позивний «Кум») розпочав свою військову діяльність, організував волонтерську групу з свободівців, яка почала збирати та доправляти допомогу українським військовим, які несли службу в районі окупованого Слов’янська Донецької області.
Після початку повномасштабного російського вторгнення 2022 року, підрозділ було створено заново як добровольчий батальйон «ОДЧ Карпатська Січ». Він вів бої під Києвом: в Ірпіні, Романівці та на Броварському напрямку. Після деокупації Київщини був передислокований під Ізюм. У 19 травня батальйон було переформовано на 49-й стрілецький батальйон «Карпатська Січ», який увійшов до складу Сухопутних військ ЗСУ.
Загинув Куцин Олег 19 червня 2022 року на командному пункті у селі Вірнопілля на Харківщині, під час боїв за місто Ізюм від прямого влучання російської артилерії.
У Тячеві на честь Олега Куцина перейменували вулицю Промислову, в Ізюмі та Конотопі – вулиці Гастелло, у місті Лозова – вулицю Лозовського, у Луцьку – вулицю Чехова, у Мукачеві – вулицю Фраткіна. У Тячівському ліцеї № 1 ім. В. Ґренджі-Донського встановили меморіальну дошку на честь Олега Куцина.
Валерій МАКОВСЬКИЙ
(16.02.1987-04.01.2025)
Маковський Валерій Ярославович служив стрільцем мотопіхотного батальйону у складі 128-ї Закарпатської окремої гірсько-штурмової бригади. Життя захисника обірвалося 4 січня 2025 року в районі Суджі на курщині.
Валерія Маковського поховали на Пагорбі Слави в Ужгороді.
Ерік ШТИЛ
02.02.1998-01.06.2023
Ерік Штил народився 2 лютого 1998 року в Ужгороді. У 2015 році закінчив багатопрофільний ліцей «Інтелект» – ЗОШ І-ІІІ ст. № 11. Під час навчання в школі займався туризмом, став кандидатом у майстри спорту України.
Згодом було навчання в Ужгородському торговельно-економічному коледжі за спеціальністю «Туристичне обслуговування».
2 квітня 2022 року, взявши зброю до рук, пішов на захист України.
1 червня 2023 року ворог здійснив штурмові дії та обстріл позицій ЗСУ, внаслідок чого Ерік Штил отримав вогнепально-осколкове проникаюче поранення голови несумісне із життям.
Чуйне серце та відкриту душу Еріка запам’ятають усі, хто його знав. Він завжди був позитивним, усміхненим, енергійним та заряджав цією позитивною енергетикою всіх оточуючих. Був чудовим сином, надійним братом, люблячим хлопцем та вірним другом.
Поховали захисника із усіма військовими почестями на Пагорбі Слави.
Олег КОПЧА
( 08.08.1989-15.10.2022)
Олег Копча народився 8 серпня 1989 року, проживав в Ужгороді у мікрорайоні Горяни.
У 2013-2018 роках проходив службу за контрактом у Чопському прикордонному загоні.
Старший сержант, навідник гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу 3-ої гірсько-штурмової роти військової частини А1778 захищав Батьківщину від російського агресора у складі 128-ї гірсько-штурмової бригади.
Загинув 15 жовтня 2022 року.
Ззахисника поховали із усіма військовими почестями.
Павло ПЕТРОВСЬКИЙ
(03.06.1984-08.07.2024)
Павло Степанович Петровський народився 3 червня 1984 року в Ужгороді. До 9 класу навчався в місцевій школі №19, потім – в Ужгородському торговому технікумі.
Павло Петровський служив стрільцем-помічником гранатометника. Загинув військовослужбовець 8 липня 2024 року
Поховали Павла Петровського на Пагорбі Слави в Ужгороді.
Тарас ГУРНІШ
(25.11.1979-15.06.2024)
Тарас Гурніш був мешканцем села Руські Комарівці Баранинської громади Закарпатської області.
Після закінчення школи здобув спеціальність викладача фізичного виховання і спорту, реабілітолога. З вересня 2009 року працював учителем фізкультури в Руськокомарівській ЗОШ І-ІІІ ступенів.
Тарас Володимирович був доброю, щирою, світлою людиною, справжнім патріотом нашої країни, який із перших днів повномасштабного вторгнення російських військ пішов захищати Україну.
31 серпня 2022 року при визволенні Херсона отримав поранення. Після реабілітації продовжив захищати Україну.
15 червня 2024 року, захищаючи суверенітет та незалежність України, командир стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти військової частини в/ч 1556, сержант Тарас Гурніш поліг у Запорізькій області.
Олександр ФОЗЕКОШ
(04.09.1986-10.12.2023
Олександр Вікторович Фозекош народився 4 вересня 1987 року в Ужгороді. Навчався у міській школі № 20, закінчив Ужгородський комерційний технікум.
Друзі й рідні згадують Олександра як добру, справедливу людину, він був душею компанії, мав багато друзів, любив риболовлю та спорт. Завжди був готовий підкласти плече допомоги. Із початку війни без вагань вступив до лав Збройних Сил України.
Воїн загинув 10 грудня 2023 року на Харківщині внаслідок ракетного удару ворога.
Іван БОРОДІН
(11.02.1993-10.05.2024)
Іван Сергійович Бородін народився 11 лютого 1993 року у селі Джулинка Вінницької області. Там провів дитинство і юність. Після закінчення 9 класу навчався в Ужгородському комерційному технікумі.
Після армії здобув вищу освіту у КНТЕУ, працював у сфері торгівлі, де мав багато хороших знайомих та колег.
Із перших днів повномасштабної війни добровольцем став на захист Батьківщини, вступивши до лав ЗСУ. Мужній воїн та справжній приклад військового, хоробрий та впевнений у собі. За зразкове виконання бойових завдань був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Загинув 10 травня 2024 року у бою, залишаючись до кінця вірним присязі.
Поховали воїна на Пагорбі Слави в Ужгороді.
ІГОР ЖУРАВЕЛЬ
військовослужбовець 252 окремого штурмового батальйону Сил територіальної оборони України
Член Київської обласної організації Всеукраїнської профспілки захисників України.
Народився і виріс у селі Крюківщина Київської області. З початком повномасштабного вторгнення приєднався до лав 252 окремого штурмового батальйону ТРО, у складі якого перебував на передовій. 10 серпня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Пороз на території рф, Ігор трагічно загинув.
У військового залишилися дружина та троє дітей. Похований на Алеї Героїв міста Вишневе Київської області.
ВОЛОДИМИР СЕРГІЄВСЬКИЙ
командир 72 бригади Збройних Сил України
Голова первинної організації 72 бригади ЗСУ Всеукраїнської профспілки захисників України.
Народився і виріс у місті Лисичанськ Луганської області. З початком антитерористичної операції у 2014 році став до лав 26-ї артилерійської бригади міста Бердичів. Після звільнення зі служби очолював спілку ветеранів АТО Дніпровського району міста Києва.
Під час повномасштабного російського вторгнення разом з побратимами боронив Київську гідроелектростанцію у місті Вишгород. У складі 72 бригади брав участь у боях за Київ, звільнення Ірпеня, Бучі та Гостомеля. Від червня 2022 року - тримав оборону прилеглої території Вуглегірської теплоелектростанції Донецької області. Попри отримані поранення знову повернувся на фронт.
4 липня 2024 року Володимир Сергієвський трагічно загинув у зоні ведення бойових дій на Донеччині.
У Володимира залишилися дружина та маленька донька.
Похований на Алеї Героїв на Лісовому кладовищі міста Києва.
АНАТОЛІЙ ЩЕРБАК
старший лейтенант ВСУ
(18.11.1985–5.04.2022)
Анатолій Валентинович Щербак народився 18 листопада 1985 року в місті Тараща Київської області. Випускник Таращанського технічного та економіко-правового фахового коледжу за спеціальністю «Механізація сільського господарства».
У 2005 році вступив до Національного аграрного університету, після закінчення якого у 2009 році був призваний до лав Збройних Сил України.
У 2012 році Анатолій Валентинович став продовжувачем трудової династії родини Щербаків у Таращанському коледжі, його було призначено на посаду майстра виробничого навчання. У 2015 році розпочав діяльність на посаді викладача.
З перших днів повномасштабного вторгнення ворога на нашу землю став на захист рідної Батьківщини. Загинув 5 квітня 2022 р.
У 2023 році Анатолія Щербака нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня та присвоєно звання капітана посмертно.
