Публікація у газеті Верховної Ради України "Голос України" від 23 червня 2021 року № 116.
Мейнстримінг соціалізованих лейблів: лібералізація, дерегуляція, дебюрократизація, оптимізація, спрощення порядку, упорядкування — невіддільна частина нинішнього соціального та правового ландшафту в Україні. В українському парламенті, як у чертогах Снігової королеви з казки «Снігова королева» (1844), всі слова складаються з крижинок. Однак деякі слова з крижинок скласти неможливо. Тому ви не знайдете їх у сучасних законопроєктах, наприклад, «соціальна справедливість», «соціальний діалог», «гідна праця», «соціальна рівність». Все йде до того, що особливо вперті представники неоліберальної хвилі заборонять їх вживати, як і згадувати про соціальне радянське. Не можна поступатися принципами. «Ринок неодмінно все виправить і все відрегулює! Адже капіталізм — це тверезий розрахунок і чистий прибуток!».
Постійне тиражування давно побляклих «лейблів» — відображення дефлорації нинішньої соціальної політики. Лейбли широко використовуються в законодавчих актах і розпорядчих документах, змінюючи до невпізнання «правовий дизайн» соціальної за конституційним визначенням держави Україна. За роки незалежності в українській юриспруденції створено сучасну езопівську мову, покликану приховувати справжній зміст прийнятих документів. На відміну від тайнопису в літературі, тайнопис у законотворчості покликаний маскувати справжні наміри авторів законопроєктів, а також їх призначенців в органах виконавчої влади. Раб Езоп не міг у своїх байках прямо вказувати на вади панів, тому він замінив їх образи тваринами з відповідними характеристиками. Влада не може прямо заявити про демонтаж соціальної держави та столітніх завоювань робітничого класу, тому і змушена використовувати «соціальні» лейбли, що ведуть до суспільної амнезії.
У фундаментальній праці Льва Лосєва «On the beneficence of censorship: Aesopian language in modern Russian literature» (Про користь цензури. Езопова мова в сучасній російській літературі) підкреслюється важлива ознака присутності езопової мови – це протиріччя між художнім текстом і текстом, стилістично обумовленим соціально політичним контекстом. Аналогічний конфлікт може виникати між текстом законопроєкту і реальною соціально-політичною ситуацією в країні.
У літературі езопівська мова використовувалася з кінця XVIII століття для обходу цензури. У сучасній законотворчості вона використовується для протягування законопроєктів, покликаних обмежити права тих чи інших верств населення, стаючи частиною практики підготовки законодавчих актів поза цензурного тиску з боку суспільства. В даному випадку такою цензурою повинні бути профспілки, які можуть і зобов’язані розкривати завуальований зміст антисоціальних законопроєктів. Якщо до недавнього часу в Україні мала місце еволюція трудового і соціального законодавства, воно в основному формувалося без «руйнування дощенту» колишнього законодавства, а реформувалось і корегувалося, то з переходом у руки олігархічного капіталу в результаті приватизації основної частини державної власності і формування підконтрольних парламентських партій кількісні зміни стали переходити в якісні, ведучи до повного «повзучого» демонтажу соціального захисту.
Серед основних причин — нездатність влади забезпечити продуктивні реформи, які б призвели до динамічного економічного зростання і втілення людиноцентричної політики, що забезпечило б стійкість держави як важливого елемента забезпечення національної єдності і консолідацію громадянського суспільства і влади. Кожний черговий уряд починав і закінчував каденцію заклинаннями, що коштів на все немає, а раз так — треба урізати державні видатки. Йому в унісон твердили бізнесмени. Сьогодні Україна — найбідніша держава в Європі і найбільш поляризована за доходами багатих і бідних. Не уникла цієї участі й нинішня влада, величезний дефіцит бюджету і зростаючі запозичення вже не спасають. Щоб вийти хоча б в «нуль» без урізання видатків, потрібно, як зазначають авторитетні економісти, і зростання ВВП на рівні 5%, а для значного підвищення рівня життя — 7%. Уряд Гончарука навіть накреслив за 5 років фантастичне зростання на 40%. А щоб досягти цього запропонував залучити великі інвестиції. А в який спосіб? Правильно — все лібералізувати в економіці, трудовій сфері, соціальній політиці, де не держава, а кожний громадянин має подбати про себе сам. Держава нікому нічим не зобов’язана, стверджують неоліберали. Першу хвилю лібералізації в «турборежимі» у 2020 році вдалося зупинити завдяки активним діям профспілок і потужній міжнародній підтримці. Однак, як бачимо, від ідеї лібералізації не відмовилися, переформатували сили, підпрягли Міхеїла Саакашвілі з його ГО «Офіс простих рішень», і справа закипіла.
Підтвердженням тому є реєстрація 13 квітня цього року у Верховній Раді України проєкту закону № 5371 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо спрощення регулювання трудових відносин у сфері малого та середнього підприємництва та зменшення адміністративного навантаження на підприємницьку діяльність» за авторства Галини Третьякової та її однопартійців. Під спрощенням регулювання трудових відносин ховається введення нового договірного режиму їх регулювання для окремих категорій працівників у суб’єктів малого і середнього підприємництва з чисельністю менше 250 осіб. Всі умови праці пропонується визначати трудовим договором, а не законодавством про працю. А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці.
Зазначимо, що до повсюдного переходу на індивідуальні трудові договори вдавалися Білорусь і Грузія. У Білорусі в 1999 році президент підписав декрет № 29 «Про додаткові заходи щодо вдосконалення трудових відносин, зміцненню трудової і виконавської дисципліни». У Грузії – за часів президентства Міхеїла Саакашвілі після прийняття в країні Трудового кодексу в 2006 році, який підірвав основи колективних переговорів і як наслідок значно знизилося профспілкове членство. Критика з боку Міжнародної організації праці, а також звернення громадян тоді залишалися урядом без уваги.
Як показала практика, короткострокові контракти — найнеефективніша форма трудових відносин і в світі практично не застосовується.
Як випливає з доповіді Єврокомісії «Білорусь: соціальний захист і соціальна інтеграція», незважаючи на високий рівень зайнятості в Білорусі, близько 90% працівників найнято за строковими трудовими договорами (на відміну від договорів, які укладаються на необмежений час), що суперечить нормам ЄС, закладеним в Маастрихтському договорі 1991 року, де зайнятість на фіксований термін розглядається як «аномальна» форма зайнятості, придатна тільки для особливих категорій трудящих. Авторитарний підхід до регулювання в такий спосіб трудових відносин негативно сприйнято в МОП і в міжнародному профспілковому русі. Внаслідок цього Білорусь була виключена з так званої генеральної системи торгових преференцій за «утиск прав трудящих».
Щодо Грузії, то за неофіційними даними, в різний час країну покинули до 1,6 млн осіб, що для країни з нинішнім населенням в 3,7 млн — величезна цифра. У Грузії виросло покоління, яке бачило своїх матерів тільки на екранах гаджетів.
Після зміни влади у 2020 році грузинські парламентарії вирішили повернутися до положень Кодексу законів про працю Грузії 1973 року, усвідомивши переваги соціально-відповідальної держави і гідної праці.
Сучасний тренд дискусій щодо майбутнього праці, як відзначено на ювілейній Конференції МОП до її 100-річчя — це те що економічний розвиток і дотримання трудових прав повинні йти пліч-о-пліч та сприяти поліпшенню життя всіх громадян.
У європейських країнах, в тому числі у Франції, влада також прагнула змінити трудовий кодекс, щоб позбавити найманих працівників соціальних завоювань, яких вдалося вибороти в результаті багаторічної боротьби. Реформа ринку праці, здійснена восени 2017 року, змінила умови термінових контрактів, принципи вирішення спорів між роботодавцем і працівником, обмежила розміри грошових компенсацій при звільненні працівника, однак, залишила недоторканним 35-годинний робочий тиждень.
Український варіант змін трудового законодавства підготовлено в дусі пошуків в Грузії, де воно було реформовано за рецептами МВФ і Світового банку 15 років тому. У ньому немає навіть натяку на роль держави в створенні відповідної інституційної основи, що дозволяє підтримувати баланс між потребами в гнучкості для підприємств і гарантій для працівників в умовах глобалізації економіки, цифровізації, дистанційної роботи та інше притаманне сучасним тенденціям на ринку праці.
Безсумнівно, що автори розуміють, що законопроєкти не відповідають міжнародним трудовим нормам, тому і ховають їх під завуальованими назвами. Так, 2 червня Верховною Радою прийнято в першому читанні законопроєкт № 3515, автор Галина Третьякова та інші, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питань формування прожиткового мінімуму та створення передумов для його підвищення». Як зазначено в пояснювальній записці до нього, метою законопроєкту є забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень. А насправді у разі його прийняття, якраз буде скасовано науково обґрунтоване визначення прожиткового мінімуму, який нині є державним соціальним стандартом, на базі якого мають визначатися мінімальна зарплата, мінімальна пенсія, соціальні виплати, що є основним джерелом доходів. Це вдарить по всім категоріям населення. Як зазначено в експертному висновку головного науково-експертного управління ВРУ, законопроєкт «не містить жодних змін, які б прямо створювали підґрунтя для підвищення прожиткового мінімуму». Для чого тоді автори пропонують внести зміни аж до 46 законів! І для чого і для кого проводилися парламентські слухання у грудні 2019 року з питання прожиткового мінімуму, якщо автори законопроєкту № 3515 зробили все навпаки до підсумкових рекомендацій слухань!
Інший приклад — проєкт Закону «Про безпеку та здоров’я працівників на роботі». Можна побачити, що він — не про охорону праці. Термінологія законопроєкту далека від понять, що використовуються міжнародною практикою, зокрема, «охорона та безпека праці» (occupational health and safеty). Видалення поняття «охорона праці», за оцінками спеціалістів, безперечно знижує рівень захисту робітників. Крім того, законопроєкт у редакції Мінекономіки позбавляє працівників права на пільги та компенсації за роботу в тяжких та гідних умовах праці, які гарантує чинне законодавство.
Заявляючи, з одного боку, що «людська праця є одним з ключових ресурсів», а, з другого, почавши змагання по максимальному зниженню трудових прав і соціальних норм та мінімальному контролю держави та громадського контролю профспілок за їх дотриманням, що називається в сучасній соціології та політології «гонкою на дно» (англ. race to the bottom), автори усіх цих законопроєктів відкривають скриньку Пандори. Адже, діючи без оглядки, урізаючи права трудящих на організацію, колективні договори і страйк, можна довести ситуацію до того стану, коли у працівників урветься терпіння і станеться вибух, який, як завжди буде не очікуваним і не керованим. Альтернативою цьому є подальше збільшення трудової міграції за кордон до тих 5 мільйонів українців, які виїхали, бо не сприймають умови праці на батьківщині. Тож інвестиції можуть зайти в Україну, але пустуючі робочі місця самі по собі не будуть працювати. Вже зараз в країні залишилося тільки 7 млн штатних робочих місць, а кількість платників соціального внеску на пенсійне забезпечення стало навіть менше ніж пенсіонерів. Куди ж далі для держави з 42-х мільйонним населенням?! З таким соціальним багажем членство в ЄС примарне, не кажучи про інші міжнародні угоди. Це вже питання національної безпеки.
ГРИГОРІЙ ОСОВИЙ,
ГОЛОВА ФПУ, ГОЛОВА СПО ОБ’ЄДНАНЬ ПРОФСПІЛОК НА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНІ,
ПОЧЕСНИЙ ДОКТОР СОЦІАЛЬНИХ НАУК
ВАСИЛЬ ШИЛОВ,
КЕРІВНИК ДЕПАРТАМЕНТУ МІЖНАРОДНИХ ЗВ’ЯЗКІВ ФПУ,
КАНДИДАТ ФІЛОСОФСЬКИХ НАУК
