Нове дослідження показує, що зі скороченням охоплення колективно-договірним регулюванням нерівність зростає – доказ того, що профспілки грають ключову роль боротьби за справедливість в економіці.
Концентрація багатства у руках небагатьох можлива лише оскільки вони здійснюють постійну владу над іншими. Визначення того, де знаходиться ця влада і як вона була встановлена, є ключем до боротьби з нею.
Якщо подивитися на те, як змінювався розподіл доходів упродовж багатьох років, можна багато дізнатися про події, які змінили динаміку цієї влади. Нещодавно UNI Europa зіставила нерівність доходів із рівнем охоплення колективно-договірним регулюванням у країнах Європи – і наші висновки є разючими.
Головний висновок ось у чому: скрізь, де проводилася політика, спрямована на послаблення можливостей трудящих укладати колективні договори, нерівність зростала. Правильне і протилежне: країни, які підтримували охоплення колективно-договірним регулюванням на високому рівні, стримували нерівність.
Охоплення колективно-договірним регулюванням у Великобританії у період з 1960 по 2017 рік у порівнянні з розподілом доходів (UNI Europa).
У Великобританії натиск уряду Тетчер на профспілки та колективно-договірне регулювання добре відомий, і його наслідки продовжують відбиватися на робочих місцях та в суспільстві. Сімдесят відсотків британських працівників у 1960 році мали колективний договір, що означало, що умови їхньої праці не тільки залежали від їх індивідуальних переговорів, а й встановлювалися під час колективного процесу. Майже через шість десятиліть, у 2017 році, лише двадцять сім відсотків працівників у Великобританії були охоплені колективними договорами.
Як і 1960 року, близько чверті національного доходу Великобританії дісталося людям із десятьма відсотками найвищих доходів. До 2017 року цей показник зріс до більш ніж третини.
Охоплення колективно-договірним регулюванням у Бельгії у період з 1960 по 2017 рік у порівнянні з розподілом доходів (UNI Europa).
Ця картина особливо разюча у Великобританії, але ми бачимо, що такий самий процес відбувається і в таких країнах, як Німеччина та Ірландія: коли охоплення колективно-договірним регулюванням скорочується, нерівність зростає. Тим часом у тих країнах, де охоплення колективно-договірним регулюванням залишається стабільним – Австрії, Бельгії та Франції – нерівність також залишається стабільною.
Перекручування, яке видається за рішення
Скорочення охоплення колективно-договірним регулюванням далеко не автоматичне або неминуче: воно було і залишається політичним вибором. У Великобританії та багатьох країнах ЄС державна політика була розроблена з повним наміром послабити профспілки, переговори за участі декількох роботодавців, право на страйк та силу колективно-договірного регулювання.
Одним із найпоширеніших аргументів, які використовуються для виправдання такої політики, є те, що вона якимось чином звільняє нас від неприродних обмежень. Заходи з лібералізації ринку праці видаються як рішення проблеми іржавих структур індустріальної епохи, які перешкоджають ухваленню рішень на робочих місцях.
Насправді все навпаки. Ці форми колективної влади відповідають суспільній потребі у справедливості. Діяти спільно – це жорстко закладено в нас настільки, що чимало людей сприймають свої перші колективні дії як емансипацію. Дати людям відчутне почуття колективної влади – це відповідь на питання про відновлення довіри в суспільстві та громадянської гордості. Зрештою, суть демократії полягає не лише у свободі слова, а й у праві висловитись.
Тим часом, нерівність має руйнівний вплив на суспільство. Психічне здоров’я, рівень злочинності, соціальна мобільність, гендерна дискримінація – все це значно гірше у більш нерівних суспільствах, про що свідчать фундаментальні книги Річарда Г. Уілкінсона та Кейт Пікетт «Рівень духу» та «Внутрішній рівень».
Це не колективно-договірне регулювання, а придушення нашої схильності до пошуку справедливих рішень, причому штучне. Руйнуючи структури колективного прийняття рішень, які були початково завойовані внаслідок боротьби трудящих, люди та інститути, які застосовують антипрофспілкові заходи, придушують природний інстинкт колективної діяльності і замінюють його індивідуалізмом і безсиллям. Після цього хвиля розчарування, у свою чергу, призводить до нестійких поривів до влади – настільки ж часто невірно спрямованим, як і пристрасним.
Рух уперед через колективно-договірне регулювання
Сьогодні, після руйнівної пандемії і перед десятиліттями стагнації заробітної плати та повсюдного зростання цін, трудящі Великобританії та Європи дають відсіч. Нові хвилі колективних дій є явною ознакою того, що робоче місце визнається як місце сили, і працівники спрямовують своє розчарування у колективні дії, які б’ють у серце епідемії нерівності.
Об’єднання місцевих дій із галузевими, національними і навіть міжнародними стратегіями матиме вирішальне значення для закріплення та розширення перемог профспілок усюди. Мета зрозуміла – зміцнення колективно-договірного регулювання, а метод досягнення цієї мети потрійний.
По-перше, необхідно організувати працівників лише на рівні підприємства. Для цього необхідна активна та мобілізована профспілка.
По-друге, це галузеві переговори або переговори з участю декількох роботодавців. Переговори за участю декількох роботодавців виводять заробітну плату у різних компаніях із конкуренції друг з одним, зміцнюючи колективно-договірне регулювання повсюдно. Замість стимулювання корпорацій до пошуку нових способів обходу демократичних процесів прийняття рішень, вони винагороджують компанії з більш конструктивними трудовими відносинами, надаючи їм механізм покращення мінімальних умов у всьому секторі і витіснення корпорацій, які прагнуть погіршити умови праці.
По-третє, багатонаціональні корпорації мають вирішальне значення як за кількістю людей, які працюють на них, так і за впливом, який вони справляють на суспільство. Як і конкуренція між компаніями, конкуренція всередині різних підприємств компаній не повинна ґрунтуватися на підриві заробітної плати та умов праці – натомість необхідна солідарність та спільні дії через міжнародні альянси.
Виборча політика є життєво важливою для зміни законодавства. Але, як наразі доводять багато трудящих Великобританії та Європи, нам не потрібно чекати, доки настане невловиме «краще життя», щоб почати працювати. Від робочого місця до компанії та галузі, робітничий рух нарощує міць прямо зараз – і щоб досягти справедливішого майбутнього, він має продовжувати рухатися вперед.
Про Олівера Рьотіга і Стена де Спігелера
Олівер Рьотіг очолює UNI Europa, міжнародний орган, який об’єднує профспілки працівників сфери послуг і має сім мільйонів членів у всій Європі.
Стен де Спігелер – директор з політики та досліджень UNI Europa та запрошений професор Ґентського університету.
https://tribunemag.co.uk/2022/03/collective-bargaining-agreements-inequality-trade-unions-europe
