Недавно на сайті «Європейської правди» з’явилася стаття керівника Бюро політичних та соціальних розробок Ростислава Дзундзи «Фейкова громадська рада при МЗС: чи благословить Клімкін її створення?»
Автор відразу, як то кажуть, бере «бика за рога», обрушуючись на інститут громадських рад, який, за його словами, як механізм впливу громадськості на прийняття владних рішень та формування політик не виправдав очікування».
На його думку: «Ці структури при виконавчих органах державної влади є громіздкими, бездіяльними та взагалі представляють часто не інтереси громадянського суспільства, а радше чиїсь замовні інтереси, які суспільству лише на шкоду».
Якщо це так, то важко не погодитись з автором. Адже діяльність громадських організацій у публічному житті країни вважається невід’ємним елементом сталої демократії. Розвинене громадянське суспільство є однією з головних умов побудови соціальної держави, де забезпечуються права і свободи громадян, викорінення бідності, особливо працюючої людини, створені умови для розвитку особистості. Правда, таке розуміння громадянського суспільства не всім до вподоби. Чимало й таких, хто досі поділяє точку зору французького філософа, письменника Жан Жака Руссо, який писав: «Істинним засновником громадянського суспільства був той, хто перший відгородив свій шматок землі і наважився сказати: «Це моє».
У ситуації, коли в Україні продовжується зубожіння населення, зростає соціальна нерівність і, як наслідок, знижується довіра населення до органів державної влади розбудова громадянського суспільства є принципово важливою, адже це має сприяти процесам демократизації в суспільстві, набуттю державою ознак правової та соціальної.
Однак автор статті на підтвердження своїх звинувачень мав навести, якщо не беззаперечні, то хоч якісь аргументи. І, напевно, певні аргументи можна знайти. Та керівнику Бюро такі аргументи, судячи з усього, не потрібні. Замість цього він вдався до звинувачень: «Повідомлення про початок формування ради було дуже важко знайти на інформаційних ресурсах МЗС», «Ще важче було зрозуміти – де, куди та з якими документами звертатися», «Більшість експертів, що працюють в сфері євроінтеграції, просто не знали про такий захід». Нарешті, за кілька годин до початку засідання автору, а також експертам дзвонили деякі учасники (цікаво, хто саме?) та «завіряли, що засідання перенесено на кілька годин, тож немає сенсу йти». При цьому автор допису не помічає, що суперечить сам собі, вказуючи, що ціла низка експертів знала і успішно зареєструвалася. Закономірно виникає й запитання, чого було потрібно вводити когось в оману, якщо «рейтингове голосування, за словами автора, попередньо було підготовлене?» Де докази, що громадські організації, які брали участь, формально зареєстровані? До відома автора, реєстрація, наприклад профспілок, відповідно до конвенції МОП 87 «Конвенція про свободу асоціації та захист права на організацію» має носити виключно повідомний характер. Чи варто обурюватися, що установчі збори «проголосували за обмеження чисельної кількості членів громадської ради до 35 осіб», якщо на початку статті підкреслюється, що ці «структури є громіздкими?
Зазначаючи, що «жодна з авторитетних експертних громадських організацій, що опікуються питаннями міжнародної політики, не потрапила до нового складу Громадської ради при МЗС», автор забуває повідомити, що всі, хто виявив бажання працювати в якості експертів при Громадській раді МЗС України, отримали цю можливість, а також можуть безперешкодно відвідувати всі її засідання та виступати, єдине, що без права голосу.
Звинувачуючи профспілки, автор мав перевірити, чи входили вони до складу Громадської ради за часів, як він їх називає, Кожари. Так от, жодного представника профспілок за тих часів не було обрано до цього органу.
В кінці статті автор, незважаючи на свій же висновок, що «інститут громадських рад себе дискредитував», у якості моделі громадської ради наводить створення Громадської ради при комітеті Верховної ради України у закордонних справах, але вже не на підставі постанови №996, а автономно. Що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику. Однак цю структуру важко назвати громадською. Вона складається з 24 індивідуальних, та лише трьох колективних членів, і її засновники самі ж назвали цей орган дорадчо- консультативним. Вибір його в якості моделі скоріш за все пояснюється тим, що автора не обрали до Громадської ради при МЗС України, однак, включили у якості індивідуального члена до Громадської ради при Комітеті Верховної ради України у закордонних справах.
Можна уявити собі як недосвідчений читач обурюється, читаючи рядки: «Хоча (потрібно писати через те, що –В.Ш.) експертне середовище залишилось за бортом, а ( «а» тут звичайно зайве – ВШ) діяльність органу, який повністю складається з непрофесіоналів, очевидно, одразу забуксує».
Враховуючи таку стурбованість, я вирішив поцікавитись, а які ж розробки напрацювала громадська організація «Бюро політичних та соціальних розробок». На жаль жодної розробки (не вважати ж за розробки низку невеличких статей за підписом його самого) у відкритих джерелах я не знайшов. Можливо, мені просто не повезло. Можливо і інше. Керівник Бюро політичних та соціальних розробок вважає їх за розробки. Якщо так, то процитую тільки два пасажі з його статті «Соціальна правда» від 17 березня цього року. «Нещодавно українські парламентарі створили безпрецедентну в нашій історії ситуацію, підписавши коаліційну угоду – програмний документ, що визначає основні напрямки законодавчих ініціатив нового Парламенту. Пізніше, після виснажливих дискусій, Верховна Рада 11 грудня проголосувала за Урядову програму «Головне вижити», яка за власним визначенням є «невід’ємною частиною Коаліційної угоди». Проте, вивчаючи ці два документи, за якими наша країна буде рухатися впродовж наступних років, я зіткнувся з величезною прогалиною, а саме з відсутністю чіткого плану змін в соціальній сфері. Окрім загальних фраз та приємних обіцянок – нічого більше». І другий пасаж, яким закінчується ця стаття: «Тож така вона соціальна правда сьогодення. В умовах війни, в умовах, коли ми починаємо мислити в категоріях «нації», «європейського шляху», ігнорування чи відсування соціальної сфери на другий план є НЕПРИПУСТИМИМ. Не варто забувати, що Європа викликає в нас благоговіння не через свою культуру чи історію, а через високий рівень життя». Як на мене, то ці пасажі демонструють рівень політичних та соціальних розробок Бюро. Щоб не піддаватись емоціям, я все ж вирішив завітати до офісу громадської організації-бюро за адресом реєстрації: ІГС: 03040, м. Київ, Задорожній пров., 3, корп. 2. Однак вказаної громадської організації тут не знайшов. Дивує й те, що усю поштову кореспонденцію чомусь потрібно надсилати до міста Василькова - ІГС: 08606, м. Васильків, а/с 46.
Останній матеріал Бюро на час написання цієї статті - це повідомлення в фейсбуці про те, що «Цього тижня (захід відбувся 24 квітня у приміщенні Укрінформу) будемо проводити обговорення з представниками Урядового офісу з питань європейської інтеграції щодо «Оновлення змісту Європейської політики сусідства (політики Східного Партнерства): очікування України». Якщо у Бюро не має власних політичних та соціальних розробок, то, в такому випадку можна було вдатися до експертизи документів державних і міждержавних структур. Однак Бюро, яке закликало усіх до участі в обговоренні робочого документу, підготовленого за результатами громадського обговорення та матеріалами профільних державних органів, само не спроміглося подати хоч якісь пропозиції, тим більше виступити проти згортання і без того скромних соціальних завдань Європейської політики сусідства. Так, якщо європейською політикою сусідства Україні нав’язується уже набридливий рецепт «флексісекьюріті», тобто з одного боку на вагах «гнучкість», а, з другого, «безпека», від якого вже давно відмовилися навіть в Данії, де народилася ця концепція, то в робочому документі Української національної Платформи Форуму громадянського суспільства Східного партнерства «Перегляд Європейської політики сусідства: очікування України» пропонується тільки «гнучкість» ринку праці. Реалізація потенціалу Угоди про асоціацію розглядається лише як важіль для економічного розвитку. Чому б Бюро не запропонувати розглянути цю Угоду в контексті соціального розвитку? І таких чому виникає дуже багато.
Звинувачення традиційних організацій цілком вписуються в програму "самозародження" так званих громадських організацій в Україні. Причому чим голосніше базові звинувачення, тим важче позбутися їх наслідків навіть у разі їх повного спростування. Українські громадяни вже давно вважають, що не буває диму без вогню. Тому наш шановний автор статі про громадські ради заодно вирішив «реанімувати» брехню, що «ФПУ підтримувала Януковича». Яке місце автора в «складному ланцюжку» розповсюдження брехні, невідомо. Зате зрозуміло, чому він вирішив згадати про Федерацію профспілок України. Стаття з’явилася саме тоді, коли ФПУ вступила в колективний трудовий спір з Кабінетом Міністрів України, послідовно захищаючи інтереси людей праці. Потрібно підкреслити, що українські профспілки були і залишаються найбільш важливим компонентом робочого руху, першою, а часто й останньою лінією оборони трудящих. І тут не можна не погодитись з Ростиславом Дзундзою, який в своїй статті «Соціальна правда» писав: «Сучасна Україна зіштовхнулися з проблемою, коли активну діяльність профспілок, спрямовану на захист працівників, високопосадовці характеризують не інакше як «ворожими діями агентів ФСБ». Чому так швидко Ростислав Дзундза змінив свою точку зору щодо ФПУ, важко сказати.
Але факти залишаються фактами. ФПУ перша в Україні обрала проєвропейський курс, більш того виступила засновницею Всеєвропейської регіональної ради Міжнародної конфедерації профспілок, до якої входять усі профспілки європейських країн, і Генеральним секретарем якої є Генеральний секретар Європейської конфедерації профспілок, а також отримала консультативний статус при Економічній і соціальній раді ООН. Її членські організації, в свою чергу, є членськими організаціями глобальних профспілок. У той час представники деяких комітетів Верховної ради звинувачували ФПУ, що вона подала заяву про вступ тоді ще до Міжнародної конфедерації вільних профспілок, яка немовби фінансувалася ЦРУ. Зараз на ФПУ вішають ярлик агенту ФСБ.
Коли всі стверджували, що Україна повинна бути мостом між Росією і Європейським Союзом, і це було офіційною точкою зору, департамент міжнародної роботи ФПУ неодноразово заявляв, що вона повинна рухатися до Євросоюзу, бо на мосту нічого не можна побудувати. Тому ланцюжок, вибудований автором статті, – «профспілки - група Щелкунова - очільника Міжнародної торгово-промислової палати, -прем’єр-міністр – розсипається». Тим більше до Громадської ради було обрано лише одного представника від ФПУ. До відома автора, в Україні функціонує 409 громадських організацій зі статусом всеукраїнських, з них 177 – це всеукраїнські профспілки. Тобто, всеукраїнські профспілки складають 30% від загальної чисельності громадських організацій із всеукраїнським статусом, а у Громадській раді при МЗС України - менше одного відсотку.
Узагальнення, до яких вдається керівник Бюро, були би доречні, якщо щиро вважати, що життя можна звести до формули. Але подібні формули, як правило, обертаються фейком. Такими узагальненнями-фейками рясніє вказана стаття.
ФПУ неодноразово доводилося спростовувати заяви деяких недобросовісних авторів, які «лають, як писав Осип Мандельштам, за очі» щодо того, що ФПУ в 2013 році активно "прохала" Януковича відтермінувати підписання Угоди про асоціацію Україна-ЄС. Це нонсенс. Режим Януковича як міг пресував ФПУ, дійшло до того, що весь її апарат та керівництво тягали на допити. Напевно, немає ні одного співробітника ФПУ, який хоч би раз не побувала в Головному слідчому управлінні МВС України в місті Києві. Жодна профспілка в Україні не піддавалася такому пресингу.
Попутно керівник громадської організації - бюро навішує ФПУ давно набридлий усім ярлик «офіційної профспілки». Зрозуміло, що не має сенсу бути членом такої організації, а раз так, то вона не має право на існування. Мета очевидна, начепивши ярлик ФПУ, нав’язати громадськості його власне бачення.
Менша брехня породжує більшу: «офіційні профспілки», які активно підтримувались режимом Януковича, монополізували соціальний діалог в Україні в минулому, а зараз намагаються монополізувати інструменти впливу громадянського суспільства на прийняття рішень та формування політик через інструмент громадських рад».
Профспілки на всіх етапах своєї історії сприяли побудові соціального суспільства і систем захисту, які завжди ставилися під сумнів і піддавалися постійним нападкам. Спроби підірвати усталені міжнародні принципи, на яких базується соціальний діалог, а це перш за все надання права вести його найбільш представницьким організаціям трудящих, спрямовані на остаточне знищення соціального діалогу, ліквідацію усієї колективно-договірної системи.
Спроба витіснити ФПУ з діалогу з урядом і замінити її, а також її членські організації так званими альтернативними профспілками вже робилася. 9 вересня 2009 року низка профспілок і профоб'єднань, що не входили до ФПУ, підписали угоду про створення Національного спільного представницького органу профспілок, альтернативного існуючому Спільному представницькому органу профспілок. Але ця структура утворена за підтримки певних урядовців не могла бути визнаною як всередині країни, так і міжнародним профспілковим рухом, внаслідок чого безславно закінчила своє існування.
Звинувачуючи у використанні громадських рад у маніпулюванні громадською свідомістю, автор сам вдається до ікебани прийомів маніпуляції свідомістю: негативації як руйнування, брехні, навішування ярликів.
Керівник так званої «громадської організації – бюро» фактично намагається протягнути конкретну ідею: якщо ти перебуваєш у будь-якій організації, яка увійшла до Громадської ради при МЗС України, то вона є «фейковою», з усіма наслідками. Якщо ти член офіційної профспілки, то ти маєш залишити її, забуваючи, що офіційні профспілки домагаються офіційної зайнятості, офіційної виплати заробітної плати та офіційної сплати податків.
Василь Шилов,
керівник департаменту міжнародної роботи апарату ФПУ
