Профспілки зустріли XXI століття на роздоріжжі. За останні десятиріччя у них було більше втрат, аніж перемог, проте перемоги, досягнуті профспілковим рухом, зробили працю в усьому світі та в Україні більш гідною, справедливою та безпечною. Надбання, якими працівники користуються сьогодні, є завоюванням профспілок за майже 150 років. Ці перемоги яскраво демонструють, на що здатний профспілковий рух.
Отже:
8-ГОДИННИЙ РОБОЧИЙ ДЕНЬ
1 травня 1886 року кілька лівацьких та анархістських організацій США й Канади влаштували низку мітингів та демонстрацій з вимогою запровадження 8-годинного робочого дня. Під час розгону цієї демонстрації у Чикаго 4 травня загинули шість демонстрантів. Наступного дня під час масових виступів протесту проти жорстоких дій поліції невідомий підірвав бомбу й у результаті було вбито вісім поліцейських, поранено не менше 50, а в перестрілці отримали поранення ще кілька. За звинуваченням в організації вибуху вісім робітників-анархістів було засуджено до повішення, страту замінили вироком у 15 років каторги.
На згадку про страчених Паризький конгрес II Інтернаціоналу в липні 1889-го оголосив 1 травня 1890 року Днем солідарності робітників усього світу і запропонував відзначити його демонстраціями з вимогою 8-годинного робочого дня та іншими соціальними вимогами.
У 1817 році англійський соціаліст і підприємець Роберт Оуен сформулював ідею «888» як оптимальне правило для здоров’я робочої людини: «8 годин – праця. 8 годин – відпочинок. 8 годин – сон», однак воно не набуло поширення. Події, пов’язані з вимогою запровадження саме 8-годинного робочого дня, багато змінили для працівників.
З того часу основною організацією, яка відстоює інтереси працівників, стали професійні спілки.
У СРСР 8-годинний робочий день запроваджено після Жовтневої революції, згідно з прийнятим 29 жовтня (11 листопада) 1917 року одним з перших після революції декретом Ради народних комісарів про 8-годинний робочий день. США перейшли до 8-годинного робочого дня на федеральному рівні у 1937 році.
ПРАВО НА СТРАЙК
Влада довгий час забороняла як право на самі профспілки, так і право на один з найефективніших їх методів боротьби – страйк. Лише до 1875–1880 років британський уряд та парламент ухвалили низку нормативних актів, які дозволили учасникам профспілок проводити пікети та інші масові акції, а також організовувати страйки протесту.
СВОБОДА ОБ’ЄДНАННЯ
Перші трудові об’єднання захисту прав робітників з’явилися у Великобританії наприкінці XVIII століття, щоправда, їм довелося витримати боротьбу за своє існування. Влада тривалий час забороняла право на об’єднання у профспілки. У 1871 році парламент Великої Британії ухвалив закон про профспілки. Це привело до того, що з 1888 по 1918 роки у Британії відбулося стрімке зростання профспілкового руху.
ПРАВО НА ВІДПОЧИНОК
У Франції профспілки почали з’являтися наприкінці ХІХ століття, проте серйозною суспільною силою вони стали після трагічних подій 1906 року. Тоді на вугільних шахтах, розташованих між комунами Кур’єр та Ланс, сталася серія вибухів та пожеж. Тільки за офіційними даними загинули 1099 робітників. Французькі профспілки вирішили використати цей трагічний інцидент і розгорнули широку кампанію страйків та інших акцій протесту. У відповідь уряд Франції пішов на поступки й ухвалив «Закон про щотижневий відпочинок», який визначив формулу режиму праці, яку умовно назвали «8 на 3» (8 годин праці, 8 – відпочинку та 8 – сну). Цей документ, а також інші зміни в трудовому законодавстві після цього заклали в основу трудових відносин між французькими робітниками та роботодавцями.
ПРАВО НА КОЛЕКТИВНІ ПЕРЕГОВОРИ
У 1929 році в США розпочалася найвідоміша за всю історію країни економічна криза, що пізніше отримала назву Великої депресії. Під час неї виступи робітників неодноразово придушувалися силою зброї, причому іноді в цьому брали участь і приватні охоронні фірми. З приходом до влади президента Франкліна Рузвельта та проголошення ним політики нового курсу роботодавців на законодавчому рівні зобов’язали укладати з профспілкою колективну угоду, було створено систему регулювання відносин між трудовими об’єднаннями й адміністрацією підприємств. Також тоді було визначено правила переговорів між профспілками та роботодавцями.
40-ГОДИННИЙ РОБОЧИЙ ТИЖДЕНЬ
У 1817 році після промислової революції активісти та профспілкові групи виступали за покращення умов праці. У цей час люди працювали від 80 до 100 годин на тиждень. Це питання постійно порушувалося в суспільстві. У 1926 році Генрі Форд популяризував 40-годинний робочий тиждень після того, як у своєму дослідженні виявив, що довша робота дає лише незначне підвищення продуктивності, яке триває короткий період часу.
У 1938 році Конгрес США прийняв Закон про справедливі трудові стандарти, який вимагав від роботодавців оплачувати понаднормову роботу всім працівникам, які працювали більше 44 годин на тиждень. 2 роки потому вони внесли зміни до закону, щоб скоротити робочий тиждень до 40 годин. У 1940 році 40-годинний робочий тиждень став законом США.
У дореволюційній росії до кінця XIX століття робочий час законом не обмежувався і сягав 14–16 годин на добу. Після низки страйків Микола II 2 червня 1897 року підписав закон «Про продовження і розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості», яким було введено обмеження робочого дня на фабриках і заводах у 11,5 годин для чоловіків, а в разі роботи в нічний час, а також у суботу і перед святами – 10 годин, для жінок і дітей – 10 годин при 6 робочих днях на тиждень. Відпустка не передбачалася. Закон не обмежив наднормові роботи. Встановлювалося 14 обов’язкових свят (у 1900 році було додано ще 3 дні).
7 травня 1960 року було прийнято Закон СРСР «Про завершення переведення всіх робітників і службовців на 7- і 6-годинний робочий день». Закон встановлював усім робітникам і службовцям робочий день тривалістю трохи більше 7 годин, а робітникам провідних професій, зайнятим на підземних роботах, – трохи більше 6 годин. Також передбачалося повністю здійснити в 1962 році переведення робітників і службовців на 40-годинний робочий тиждень і з 1964 року приступити до поступового переведення їх на 30-35-годинний робочий тиждень.
ВИХІДНІ ДНІ
У 1926 році Генрі Форд почав закривати свої автомобільні заводи на цілу суботу та неділю через тиск, спричинений Жовтневою революцією. У 1929 році Об’єднана швейна організація Америки була першою профспілкою, яка вимагала й отримала 5-денний робочий тиждень. Решта Сполучених Штатів намагалися наслідувати, але лише в 1940 році, коли набрало чинності положення Закону про справедливі стандарти праці 1938 року, що передбачало максимальну тривалість робочого тижня 40 годин, 2-денні вихідні було встановлено по всій країні.
7 березня 1967 року ЦК КПСС і Рада СРСР прийняли постанову про перехід на 5-денний робочий тиждень з двома вихідними. До цього вихідний був один, у кращому випадку – неділя.
ВРЕГУЛЮВАННЯ ДИТЯЧОЇ ПРАЦІ
У перші десятиріччя ХХ століття кількість працюючих дітей у США досягла піку. Дитяча праця почала скорочуватися в міру зростання профспілкового руху та руху за реформи, а стандарти праці загалом почали покращуватися. Профспілковий рух і реформа дитячої праці часто перепліталися, і спільні ініціативи здійснювались організаціями, очолюваними жінками-працівницями та споживачами середнього класу, такими як Ліга споживачів штату та Товариство працюючих жінок. Ці організації створили Національну лігу споживачів у 1899 році та Національний комітет з питань дитячої праці у 1904 році, шо об’єднували цілі боротьби з дитячою працею. Робота Національного комітету з питань дитячої праці, спрямована на припинення дитячої праці, поєднувалася із зусиллями щодо забезпечення безкоштовної обов’язкової освіти для всіх дітей і завершилася ухваленням Закону про справедливі стандарти праці (FLSA) в 1938 році, який встановив федеральні стандарти щодо дитячої праці.
У російській імперії, під впливом об’єднань робітників, було прийнято закони від 1 червня 1882 року «Про малолітніх, що працюють на заводах, фабриках та мануфактурах» та від 3 червня 1885 року «Про заборону нічної роботи неповнолітнім і жінкам на фабриках, заводах та мануфактурах», які врегульовували дитячу працю. Однак, як і в країнах Європи, такі нововведення одразу зустріли жорсткий опір з боку промисловців, і уряд пішов на поступки. З’явилися застереження, відстрочки та можливості оминути закон «у разі потреби». Наступні три десятиріччя ситуація із законодавством, що регулює працю малолітніх, нагадувала маятник. Декрети, прийняті після 1917 року, остаточно врегулювали працю дітей.
ПРАВО НА ВІДПУСТКУ
Уперше оплачувана відпустка з’явилася в середині XIX століття у Франції. 9 листопада 1853 року було опубліковано декрет імператора Наполеона III, який запровадив цей привілей для держслужбовців Французької імперії. На початку XX століття, до першої світової війни, зусиллями французьких профспілок поступово додавалися галузі, в яких робітники отримували відпустки.
14 червня 1918 року урядом СРСР було підписано Тимчасові правила про відпустки. Більш детально питання відпусток було врегульовано у Правилах про чергові та додаткові відпустки від 30 квітня 1930 року. Конституція СРСР 1936 року закріплювала декларацію про відпочинок і згадувала в статті 119 про «широку мережу санаторіїв, будинків відпочинку, клубів», створених для обслуговування трудящих. Незабаром це господарство було передано у відання профспілок – ВЦРПС. Кожне велике підприємство мало на балансі оздоровниці, санаторії, дитячі табори, де працівники та члени їхніх родин відпочивали й відновлювали своє здоров’я.
ДОПОМОГА ПО БЕЗРОБІТТЮ
У США під впливом профспілкових організацій, а особливо Американської федерації праці, в 1935 році було прийнято Закон про соціальне забезпечення (SSA), яким запроваджено страхування від безробіття та право на пенсію.
В Україні після визнання незалежності серед перших було прийнято у 1991 році Закон України «Про зайнятість населення», який передбачав виплату допомоги по безробіттю. Профспілки брали активну участь у його розробці.
ДОПОМОГА ПО ТИМЧАСОВІЙ ВТРАТІ ПРАЦЕЗДАТНОСТІ, ДЕКРЕТ ТОЩО
14 серпня 1937 року ВЦРПС та Народним комісаріатом охорони здоров’я СРСР було затверджено Інструкцію № 1382 «Про порядок видачі застрахованим лікарняних листків». Набрання чинності цим документом стало точкою відліку для появи в СРСР перших листків тимчасової непрацездатності, що дають працівникам юридично обґрунтоване право отримувати компенсацію в період хвороби.
МІНІМАЛЬНА ЗАРПЛАТА
У США поняття мінімальної зарплати з’явилося ще 1938 року в межах Закону про справедливі трудові стандарти, який встановив її на рівні 25 центів за годину. Нині вона становить 7,25 дол. за годину, проте окремі американські міста та штати розробили власні формули, які дають їм змогу самостійно регулювати підвищення рівня мінімальної зарплати.
Сьогодні в світі застосовують різні підходи до визначення мінімальної зарплати. Її можуть встановлювати як законодавчо, так і неформально, підписавши галузеву угоду між профспілкою та роботодавцем (так звана тарифна угода).
Відповідно до постанови уряду СРСР, із січня 1968 року було встановлено мінімальний розмір місячної зарплати робітникам та службовцям, зайнятим у народному господарстві. У подальшому в законодавстві України встановлення та врегулювання мінімального розміру оплати праці було закріплено в статтях 95 та 96 КЗпП України й Законі України «Про оплату праці».
ОХОРОНА ПРАЦІ
17 травня 1918 року урядом СРСР було підписано декрет Ради народних комісарів та створено інспекцію праці, яка сформувалася і здійснювала свою діяльність безпосередньо за участю профспілок.
РІВНІСТЬ
За рівну оплату праці жінок і чоловіків боролися й профспілки. Зокрема, саме секретар Ліги жіночих профспілок (Велика Британія) Клементина Блек висунула першу успішну пропозицію про рівну оплату праці в TUC – рівну плату за рівну працю 1888 року.
Новаторською роботою профспілок у всіх куточках світу є ратифікація та імплементація ключової конвенції МОП, спрямованої на викорінення насильства і домагань у сфері праці.
Оксана Зайцева,
Департамент правового захисту ФПУ,
опубліковано в газеті ФПУ «Профспілкові вісті», № 40-41, від 13.10.2022 р.
