20 лютого – Всесвітній день соціальної справедливості. Міжнародна спільнота вважає його одним з головних інструментів забезпечення ефективного соціального діалогу для формування справедливого суспільства. В Україні цього дня намагаються привернути увагу органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єктів господарювання, громадських організацій, профспілок до вирішення вкрай наболілих проблем встановлення справжньої, а не декларативної соціальної справедливості. Реальних досягнень соціальної рівності в Україні значно менше, аніж проблем на шляху подолання несправедливості.
Головна тема номера – не стільки про здобутки, скільки про подальшу боротьбу за соціальну справедливість.
ОБ’ЄКТИВНА ДІАГНОСТИКА
Аби лікувати будь-яку недугу, спершу слід зайнятися її діагностикою. Цю прописну істину збагнули профспілкові лідери, коли почали детально вивчати проблеми соціальної несправедливості в Україні. Тож спочатку вирішили провести чесну діагностику зон соціальної несправедливості. І не лише задля констатації, а з переліком конкретних завдань, як подолати проблеми соціальної нерівності. Окреслили спектр таких зон з кількох ключових позицій.
Найголовнішою точкою докладання профспілкових зусиль, звісно, стала проблема несправедливої заробітної плати. Назвати гідною працю для переважної більшості населення аж ніяк не виходило. Жодні методології до українських реалій не підходили. Адже український працівник не здатний за рахунок заробітної плати забезпечити відтворення свого трудового потенціалу. Платоспроможність працюючого українця чи не найнижча в Європі. А якщо наші громадяни перестануть купувати вітчизняні товари й послуги, виробляти їх не буде жодного сенсу. А це вже глобальна проблема, бо в результаті вітчизняна економіка буде паралізована. Така політика призведе до того, що Україна поступово перетвориться на сировинний додаток Європи, а в країні нікому буде ні споживати, ні виробляти.
Через це на порядку денному профспілкової спільноти постало головне завдання: зрушити реформу оплати праці з мертвої точки, аби заробітна плата, нарешті, стала мірилом рівня життя в Україні.
Перші здобутки, хай навіть скромні, вже є. Від початку року мінімальна заробітна плата становить 3200 грн. Профспілковий актив сподівається, що Уряд не законсервує цей стандарт, а буде його й надалі підвищувати. Це дасть змогу знизити масштаби бідності в країні. Адже за офіційною статистикою, за межею бідності в Україні перебуває чверть населення. Та крім офіційної, є й інша статистика. І вона вражає: кожен другий не може вирватися з прірви жебрацького існування. Особливо нині, коли тарифи на комунальні послуги сягнули захмарних висот. Тут уже не треба бути великим діагностом, аби зрозуміти причину цієї хвороби. Треба діяти адекватно. Відтак профспілки концентрують свої зусилля, аби змусити владу переглянути тарифи. Саджати українців на так звану «бюджетну голку» у вигляді субсидій з бюджету на житлово-комунальні послуги – це шлях у нікуди. Не на такі щедроти від влади сподівався народ після Революції гідності.
У зоні соціальної несправедливості є ще одна позиція, що стала однією з пріоритетних для профспілкового загалу. Йдеться про заборгованість із заробітної плати. Профспілки вивчали низку пропозицій, як законодавчо закріпити захист працівників від заборгованості. Відповідні напрацювання подані і до парламенту, і до Кабінету Міністрів. Вони полягають у тому, щоб працівник за кожен день затримки заробітної плати отримував додатково компенсацію на рівні не менше, ніж отримують банки за невчасно повернені кредити, чи ПФ – за невчасну сплату внесків. Профспілки наполягають на створенні гарантійного фонду, який би повертав працівникам зароблені гроші у разі банкрутства підприємства.
Серед ключових завдань профспілок – не допустити підвищення пенсійного віку для українців та сприяти виведенню з тіні середнього й малого бізнесу. Ці проблеми також із зони діагностики.
КРІЗЬ ПРИЗМУ РЕАЛІЙ
Якщо аналізувати рівень соціальної несправедливості в Україні, то тут «пальму першості» утримує прожитковий мінімум, стверджують експерти. Він в Україні вдвічі менший від мінімальної зарплати та споживчого кошика. Відповідно до стандартів ООН у світі встановлена межа бідності на рівні 5 дол. США на день. В Україні за законодавством прожитковий мінімум становить 1,8 дол. на день, тобто більш ніж утричі нижче встановлених норм.
При цьому анонсованого Урядом перегляду прожиткового мінімуму на основі вартості споживчого кошика в бік збільшення до 2800 грн з 1 січня 2017 року так і не відбулося. На відміну від мінімальної зарплати, де можливі маніпуляції з переведенням працівників на неповний робочий тиждень, позбавлення премій тощо, прожитковий мінімум є величиною сталою. На його основі розраховують пенсії, виплати при втраті працездатності, допомогу на дітей тощо. У державному бюджеті на 2017 рік передбачено, що прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць складає: з 1 січня 2017 року – 1544 грн, з 1 травня – 1624 грн, з 1 грудня – 1700 грн. Представники Уряду публічно заявляють, що на такі гроші неможливо прожити. Приміром, міністр соціальної політики Андрій Рева зізнається, що офіційний прожитковий мінімум вдвічі нижчий від реального. А на думку віце-прем’єр-міністра Павла Розенка, прожитковий мінімум має складати 2400–2700 грн.
«Між прожитковим мінімумом за законом і реальним завжди є розбіжності. Нині вони різняться досить суттєво, але от чи варто підвищувати офіційний прожитковий мінімум – це велике питання», – зазначив міністр соціальної політики. Свою позицію чиновник намагається аргументувати тим, що підвищення прожиткового мінімуму потягне за собою збільшення окладу «чиновників, суддів Верховного Суду, функціонерів НАБУ», в яких оклад обчислюється у мінімальних зарплатах, що дорівнюють прожитковому мінімуму.
На такі аргументи у ФПУ є контраргументи: слід підвищувати рівень прожиткового мінімуму до рівня мінімальної заробітної плати, тоді це справді сприятиме підвищенню соціальних стандартів в Україні.
«Навіть на базі застарілого споживчого кошика, який не змінювався з 2000 року, розмір прожиткового мінімуму має становити 3037 грн», – вважає Голова ФПУ Григорій Осовий. За його словами, коригування соціальних стандартів відкладати не можна. Або Кабмін має вольовим рішенням знизити тарифи на житлово-комунальні послуги й ціну на газ.
Профспілкову спільноту відверто обурює той факт, що в основу соціальної політики європейської держави замість стандартів гідного життя та гідної праці закладено ідею соціальних мінімумів. Причому офіційно встановлені розміри мінімальних державних соціальних стандартів і гарантій є заниженими. Як кажуть, мінімум від мінімуму. Така політика породжує суспільство жебраків, а державу перетворює на соціального банкрота.
Про яку соціальну справедливість можна говорити, якщо впродовж останніх років відбувається катастрофічне зубожіння українського суспільства? Якщо у 2008 році ООН констатувала, що 35% українців живуть за межею бідності, на середину 2012-го їх уже було понад 72%, а нині – понад 90%. Перетворення країни на територію злиднів докорінно змінює мотивацію соціально-економічної поведінки населення. Громадяни перестають бути партнерами в економічних стосунках з державою. Вони їй просто не довіряють. Та й не мають підстав довіряти владі.
ДО ЄВРОПИ – АФРИКАНСЬКИМИ СТЕЖКАМИ
Найгострішою соціальною проблемою в Україні залишається великий розрив між високою вартістю життя та низькою ціною праці. За роботу українцям платять копійки, людська праця нічого не вартує, окрім мінімальної зарплати. Експерти стверджують, що система оплати праці у нас побудована неправильно. Навіть за радянських часів у собівартості продукції 25% складала оплата праці. Тепер – менш ніж 10%, тоді як у Європі частка оплати праці в собівартості сягає 45%. Мізерні зарплати найманих працівників більше скидаються на милостиню, аніж на гідну винагороду. Такий розподіл породжує соціальну нерівність, бо працюючі українці почуваються кріпаками, що гарують на панів – власників «заводів, газет, пароплавів».
У той час, як переважна більшість українців ледь зводять кінці з кінцями, можновладці декларують мільйонні статки. Поки одні зубожіють, інші стають мільйонерами та мільярдерами. Та ще й під лозунгами боротьби за те, аби життя українців стало кращим.
Експерт Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ Людмила Черенько наголошує, що ганебне явище, коли до категорії нужденних потрапляють не безробітні, а ті, хто важко працює, є абсолютно унікальним. І обурюється, що ніде, крім країн Африки, такого немає. Та виявляється, що до рівня Африки чи інших країн третього світу Україні ще треба дорости. Ми торуємо шлях до Європи африканськими орієнтирами.
У всьому світі показником соціальної справедливості вважається заробітна плата, відповідність її рівня соціальному статусу та займаній посаді. Що менший у цій пропорції розрив, то вищим вважається рівень соціальної справедливості. Згідно з прийнятими у розвинених економіках нормами розрив у доходах між 10% найбагатших і 10% найбідніших не повинен перевищувати співвідношення 10:1. Це так званий індекс Джині. Та про такий інструмент, схоже, фахівці в українському Уряді навіть не чули. Бо інакше українські реалії їх просто приголомшили б.
Якщо в Європі прийнятним вважається рівень 7:1, то в Україні цей показник перевалив за позначку 45:1. І має стійку тенденцію до збільшення.
У Європі, крім України та Молдови, вже не залишилося країн з такою принизливо низькою платнею для людей, які працюють. Це явище характерне для дуже бідних африканських країн.
Насправді громадяни України хочуть не так уже й багато. Тільки те, на що мають право, що гарантує їм Конституція. Право на місце роботи та гідну заробітну плату, можливість навчатися, лікуватися, відпочивати, мати пристойне житло. Виключно те, що передбачено в Основному Законі держави. І щоб решта законів Основному не суперечили, а лише утверджували ці права. Цього для соціальної справедливості цілком достатньо.
Коментар
Григорій ОСОВИЙ, Голова Федерації професійних спілок України:
«Хтось із класиків сказав: «Справедливість – так само необхідний для життя продукт, як і хліб». За іронією, в нашій державі навіть деякі сорти хліба звуться «соціальними». А про соціальну справедливість зазвичай згадують ближче до 20 лютого, коли треба оприлюднити низку заходів, покликаних на боротьбу за неї. Однак проблеми не зникають одразу після 20 числа. І найголовніша – це те, що працююча людина не спроможна дати собі раду. Більше того, змушена виступати перед державою у ролі прохача, щоб та надала чи то допомогу, чи субсидію. Але й те, й інше дуже скидається на милостиню. І від цього громадяни великої європейської країни почуваються ще більш приниженими.
Велика соціальна несправедливість, на переконання профактиву країни, полягає у відвертому нехтуванні владою конституційного права на працю. Відтак зростає армія безробітних, яка змушена шукати заробітку або в тіньовій економіці, або на теренах інших країн.
Позиція профспілок полягає в тому, аби, врешті- решт, перестати кланятись владі та випрошувати у неї подачки, а ставити перед владою законні вимоги. Може, хто не знає, але слово міністр означає «слуга». То, може, міністри, а разом з ними й інші чиновники почнуть слугувати народу? А народ, відповідно, проконтролював би таке служіння.
Приміром, Глава Уряду Володимир Гройсман заявив: «Ми забезпечимо абсолютну соціальну справедливість». Народу цікаво було б дізнатися, які важелі для досягнення соціальної справедливості Уряд планує використати? Не зайве дізнатися про механізми досягнення тієї самої абсолютної соціальної справедливості і профспілкам. Тим більше, що нині налагоджується робота і з Урядом, і з роботодавцями. Останнім часом укладено Генеральну тристоронню угоду. Це загальнодержавний соціально-трудовий контракт на захист працівників. За участю сторін соціального діалогу створено Національний комітет з розвитку промисловості. Урядом на вимогу профспілок осучаснено «споживчий кошик», ініційовано двократне підвищення мінімальної заробітної плати до рівня фактичного прожиткового мінімуму, що в разі реалізації виведе за межу бідності 3,7 млн працівників та забезпечить зростання заробітної плати.
Однак низка вимог профспілок залишаються невиконаними: зростають ціни і тарифи на житлово-комунальні послуги, не погашено 2 млрд грн боргів із заробітної плати, не відновлено право працівників на пільгове пенсійне забезпечення за Списками № 1 і № 2, у проекті Держбюджету обмежуються пенсії, стипендії, соціальні виплати. Тож профспілкова громада ставить перед собою непросте запитання: яким чином розв’язати вузол цілої низки проблем, що замикаються на соціальну справедливість, коли зволікання загрожує деструктивним суспільно-політичним вибухом?
Будьте певними: профспілковий актив країни нині перебуває в активному пошуку дієвих механізмів, аби принципи соціальної справедливості в Україні були відновлені й запрацювали на повну силу».
Газета "ПВ"№7, 16 лютого 2017
