Представник Федерації профспілок України у Парламенті Сергій Каплін поділився з «Профспілковими вістями» рецептами відновлення української промисловості. Свого часу народний депутат та лідер Соціал-демократичної партії (СДП) був одним із наймолодших керівників промислового підприємства в СНД, яке успішно вивів із стану банкрутства, а також очолював велику корпорацію, тому про проблеми української індустрії знає зсередини. Каплін переконаний, що поштовхом до деіндустріалізації України стала співпраця з МВФ, який за міземну, враховуючи маштаби нашої держави, фінансову підтримку змусив стати на рейки приватизації. Парламентар пропонує накласти мораторій на співпрацю з Міжнародним валютний фондом, а ресурси для нової індустріалізації і розвитку черпати із внутрішніх резервів.
Що стало руйнівним для української промисловості і чи не перейдена ще точка неповернення?
Витоки проблеми – приватизація. Роками культивувалася думка, що держава – неефективний власник. Ми шукали нових приватних менеджерів, як месію, одразу занизили до них вимоги, розпродали їм заводи по 1 гривні, уклали умовні угоди, які ніхто не збирався виконувати. В першій хвилі «прихватизації» від людей нібито відкупились сертифікатами-ваучерами, потім збанкрутували підприємства, далі вони “змінювали руки”. Зараз країна деіндустріалізована вщент. В 2000-х в українців вкрали заводи за безцінь вже за іншою схемою. При цьому ті, хто купив, перепродав нічого нікому не винні. Це пряме порушення статті 13 Конституції України, яка говорить про те, що власність зобов’язує. Тепер маємо знищену промисловість , а спитати ні з кого, бо держава добровільно втратила свій контроль через бездарну політику. Так, ми вітаємо створення урядом Національного комітету з промислового розвитку. Але нам потрібне ціле міністерство промисловості, яке буде відповідальним за підйом виробництва і новий конкурентний продукт, реальний сектор економіки.
Чим має займатися це міністерство?
В першу чергу працювати! В програмі Уряду відродження промисловості прописане дуже умовно. І починати тут треба не зі станка, а з освіти і кадрів. Профтехосвіта – знищина. Головна мета реформи – економія коштів. Фінансування переклали на місцеві бюджети і почалось: в гіршому випадку – закриття училищ, частіше – затримки зарплати і стипендій. А в таких умовах про якісну підготовку конкурентного фахівця вже не йдеться. У вишах – теж крайнощі. Держава не дбає про школу управління, про інженерні кадри, університети штампують юристів та економістів, але не майбутніх «червоних директорів» та передовиків виробництва. Про підтримку науки і технологій взагалі не йдеться, тоді як ми нібито всіляко хочемо відійти від сировинної економіки.
Освіта це стартовий капітал, однак які кроки треба зробити на законодавчому рівні, на рівні бюджету безпосередньо для нового старту промисловості?
Потрібна воля і гроші. Для реіндустріалізації потрібна серйозна дерегуляція. Держава має зняти всі бюрократичні та політичні перепони для підйому реального сектору. Але при цьому треба знову не пустити все на самоплив, а поставити одразу високі планки – стандартизації, модернізації і технологій. Але знову таки повторю – ці процеси має контролювати потужна рука не ринку, а сильної держави, орієнтованої на розвиток Тоді в Україну прийдуть інвестиції. Однак треба з цими вкладеннями працювати - шукати механізми, компроміси , законні рішення. Зараз, наприклад у Херсоні стоять руїни бавовняного комбінату, де працювали 25 тисяч людей. Є інвестор, який готовий відбудувати все з нуля, поставити новітнє обладнання, але державі простіше банкрутство – схема відпрацьована особливо нічого робити не треба.
Міністерство промисловості чи поки Національний комітет має обрати провідні кластери економіки і влити в них всі сили, енергію і державну підтримку. Ці кластери мають бути орієнтовані на якнайширші ринки збуту. Ми маємо весь потенціал для імпортозаміщення, і для того щоб продавати свою продукцію з високою доданою вартістю за кордон. В нас є Крюківський вагоноремонтний завод - одне з бюджетоутворюючих підприємств Кременчука. Сьогодні у підприємства результат – виробили в 7 разів більше вагонів ніж за аналогічний період минулого року. Бо торік просто не було замовлення, не було фінансування. Це досягнення, але головне тепер зберегти темп, забезпечити стабільність, щоб люди мали постійну роботу, а завод жив.
Ви як Представник профспілок у Верховній Раді часто буваєте в колективах і на підприємствах, які на жаль зараз переживають кризу - як бути їм?
В першу чергу опиратись на профспілки. Люди – це рушійна сила, яка може все, а якщо люди хочуть працювати і готові боротись за свою роботу – це вже пів справи. Ми вже півроку добиваємось від держави поновлення роботи Миколаївського суднобудівного заводу ім. 61 комунара і повернення людям боргів. Ми вже добились звільнення директора заводу - справжнього ворога колективу. Шукаємо діалог із новим керівником. Заводчани 2 роки не бачили повноцінної зарплати, а всім начхати – папірці, обіцянки і ніяких зрушень. Нещодавно жінкам роздали по кілька сотень гривень. При цьому Фонд держмайна продає один із непрацюючих цехів заводу. Сума незначна – весь борг звісно не покриє, але ж це реальні гроші. Я вже звернувся до ФДМУ, аби розібратися із ціною і тим, куди спрямують ці кошти. Ми з профспілкою і корабелами будемо добиватись, щоб все до копійки пішло тим, хто віддав свої життя роботі на підприємстві і залишається йому вірним попри проблеми. За такими колективами майбутнє і порятунок для нашої промисловості.
"ПРОФСПІЛКОВІ ВІСТІ"
№10-11, 16.03.2017
