Про те, що насправді не все гаразд у нашому «українському профспілковому королівстві» свідчить незмінність проблем, які конче потребують розв'язання. З року в рік цю руйнівну естафету передає один склад ради до іншої. Усі «зашморги», а ми про них і писали, і говорили з трибун, обговорювали їх з колегами й офіційно, й приватно, все тугіше затягуються на спілчанському русі. Лише додаються нові…
Хіба не очевидну слабкість захисника прав і інтересів трудівника демонструє загострення конфлікту так званих соціальних партнерів – профспілок і уряду – з приводу профспілкової власності? До відвертої неповаги однієї сторони діалогу до іншої (як скрізь гарно записано – сторони паритетної) призвела поетапна здача позицій профспілками. Дійсно, вже не варто заторкувати давні наші втрати – конфіскацію пломбувальників у технічної інспекції праці, позбавлення фактичного впливу профспілок на абсолютно природну сферу профспілкового впливу – державне соціальне страхування, виведення наших структур з цілої низки виробничих, трудових і соціальних суспільних теренів. За тими втратами сльози виплакані. Але ми ж не змогли вписатися у новітні реалії, довести власну потрібність сучасній людині найманої праці або Верховній Раді України, гідно відповісти на численні виклики, підкинуті розперезаним олігархічним капіталізмом з елементами глобалізації.
Ілюструвати негативні зміни загрозливою динамікою статистичної звітності, повірте, вже й боязно – щорічно від нас відвертаються тисячі розчарованих профспілковою неміччю працівників. Ми вишукуємо обтічні посилання на реформи в економіці, зміни у формах власності, антипрофспілкову спрямованість об'єднаних територіальних громад… Звично вносимо до своїх концепцій, програм і резолюцій абсолютно правильні, вивірені заклики. Принагідно закликаємо колег признатися і в тому, що запалу вистачає тільки на крик. Як у того півня – прокукурікав, а там нехай і не світає.
Як би не зурочити, але певна стабільність членства, навіть у нашій, традиційно більш-менш організованій галузі машинобудування і металообробки, тримається значною мірою на інерційності мислення спілчан, авторитеті лідерів, здобутому у кращі часи ефективнішої профспілкової політики, та й нічого гріх приховувати – на збережених зв'язках з адміністративним і господарським менеджментом. І не про горезвісну «кишеньковість» йдеться – мудрі господарські керівні кадри добре розуміють важливість нормальної атмосфери у трудовому колективі, яка створюється головним чином діяльністю саме профспілкової організації.
Тепер – до конкретики. Ще раз до проблеми, яка усе відчутніше дається взнаки у профспілковому русі країни. Йдеться про засадничі принципи організаційної побудови профспілок, зокрема, про місце, долю і перспективи галузевої спілчанської середньої ланки. Напевне ж, немає потреби когось з профспілкових працівників переконувати у її винятковій важливості для існування всеукраїнських профспілок та виконання ними своїх статутних зобов'язань. Якими б не були сильними первинки, чимало галузевих завдань у регіоні вони можуть вирішити лише солідарно, координуючи свої дії.
Застійне, даруйте за не вельми привабливий епітет, мислення багатьох колег, сформоване за інших умов в інші часи, певний посадовий та статусний комфорт керівників обласних організацій профспілок на фоні очевидної пасивності первинної ланки, яка не є заробітна плата (хоча навіть на її мінімальний рівень вже інколи не вистачає членських профспілкових внесків організації) не спонукають до реформаторства та пошуку шляхів подолання кризових симптомів у нашому русі.
Всерйоз не можна розраховувати на ефективну захисну політику обласної організації профспілки в регіоні, її авторитет у соціальному діалозі, її кваліфікаційні ресурси у формуванні та відстоюванні позиції, коли вона об'єднує 2-3 первинні осередки з однією чи двома тисячами членів. Час, зовнішня агресія, обмежені можливості для економічного зростання, прорахунки державних керманичів жорстко вимагають від профспілкових органів усіх рівнів адекватного реагування на погіршення життєвого рівня трудящих, забезпечення соціальних гарантій. Але ж, колеги, «штаб» обласної організації у складі двох (голова плюс бухгалтер на півставки) чи однієї штатної одиниці за цих обставин просто не здатен здійснювати необхідне оперативне і кваліфіковане керівництво профспілковими діями у регіоні!
Як і в кожній області, на Полтавщині таких «віртуальних» обласних організацій декілька. Поважаємо точку зору кожного з голів цих обласних галузевих осередків, їхнє особисте бачення перспектив збереження та розвитку структур, але й не зачепити чиїсь амбітні інтереси, мабуть, не вдасться. І коли хтось з колег у дискусійному ражі надто емоційно відстоює недоторканість ВИНЯТКОВО галузевого принципу побудови профспілок, просимо подумати про всю нашу організацію, про власне профспілки. А ми їх втрачаємо.
Не можуть сповна використати свій потенціал і первинки галузевих всеукраїнських профспілок, котрі розкидані по регіонах і не мають обласних структур: ні в ЦК, ні в облпрофрад по-справжньому до них руки не доходять. І на Полтавщині фактично поза об'єднаним обласним профрухом перебувають чимало первинних організацій. Серед них лише у сфері машинобудівного комплексу – «АвтоКрАЗ» і колісний завод у Кременчуці, автоагрегатний завод і ПАТ «Завод «Лтава» у Полтаві, машзавод у Карлівці, мехзавод у Хоролі. Без образ, але «хутірське одноосібництво» Полтавського гірничо-збагачувального комбінату і підприємств газового господарства, непогамовані амбіції низки голів профкомів нафтогазовидобувних підприємств, на жаль, підтверджують висновок фольклору про незавидну долю віника, розпорошеного на складові сегменти…
Посилаючись на власний досвід, зазначимо, що в обласній організації профспілки «Машметал» вже багато років успішно співпрацюють первинки машинобудівних підприємств та освітян (професійно-технічних училищ, котрі готують робітників для машинобудівної галузі). І ці, на перший погляд, різнопланові за вектором діяльності осередки мають переконливу мотивацію входження саме до нашої структури. Бо вкупі з сильним легше.
Немає у нас підстав сумніватися й у доцільності триваючих об'єднавчих процесів у зарубіжних профцентрах. Наші колеги з німецької профспілки IG Меtal (товаришуємо з ними вже більше двох десятиліть), розповідаючи про постійне злиття своїх галузевих структур, просто не розуміють наших реалій! Кажуть, ви що, не бачите, як глобалізується капітал? Тому німецьке регіональне відділення профспілки IG Меtal у невеличкому містечку Зінген здатне вивести на вулиці під профспілковими прапорами до півсотні тисяч пpoтecтyвaльникiв, а ми до своєї столиці у вересні минулого року спромоглися зібрати біля двадцяти тисяч. І як нас переконували, що це – перемога!
Тому нагальним нашим завданням є об'єднання хоча б близьких за сферою діяльності профспілок. Сподіваємося, що наше слово таки почують керівники всеукраїнських профспілок машинобудівного комплексу: ваші «низи», панове, вже давно усвідомили необхідність консолідації і готові до реального об'єднання, підтримайте нас. Уявіть лише, якою б «справжньою» профспілкою стала в Україні спілка автосільгоспмашинобудування, енергетиків, «Космомашу», «Машметалу», машиноприладобудування, оборонпрому, суднобудування! Першим кроком могло б стати повернення до єдиної профспілки працівників підприємств «Машметалу», автосільгоспмашинобудування та машприладобудування, яка успішно діяла до 1968 року.
Принагідно дозвольте нагадати про не менш важливі речі.
Наразі до 60 відсотків профспілкових внесків йдуть на оплату праці штатних працівників первинних профорганізацій. Оскільки прийшли часи вельми меркантильні, бажаючих длубатися в профспілкових справах за почесну грамоту сьогодні ви не знайдете. Виходом могло б бути законодавче запровадження оплати праці голови профспілкового комітету за рахунок коштів роботодавця, як це передбачено колективними угодами в низці цивілізованих країн. Таке нововведення частково б розвантажило бюджети первинок і могло б поліпшити організацію навчання, інформаційне забезпечення, зміцнило б протестний фонд.
Нарешті, болюче й давним-давно перезріле – проблема «батьків і дітей». Чи й побачимо, як коли-небудь вода таки проточить камінь? Усі наші заклики, пропозиції і вимоги тихцем вмирають у чиїхось шухлядах. Зацікавлені у змінах не мають на них потуги, керманичі з потугою у змінах не зацікавлені. Жевріє надія, що все ж розірвемо це бісове бюрократичне коло! Вдалося ж нашій церкві томос отримати! Це ми до того, що разом з церквою маємо честь належати до вічних категорій. Про третю, нечисту, силу промовчимо.
Атож, підстьобували рух історії вперед у переважній більшості молоді, енергійні, амбітні лідери. Дідам з цілком природних причин роль проводирів дається важче. Тому, окидаючи критичним поглядом наші підстаркуваті, мало не всуціль «лисі» шеренги, ще раз наполягаємо на необхідності розглянути це задавнене і наболіле питання. Сенс його – у визнанні людської природи. Порулював, шановний, до семи десятків і, перш за все, це слід віднести до керівників середньої і вищої ланок профруху України, відійди, відпочинь, насолоджуйся онуками, заведи песика. Не можеш без людей – відвідай Сорочинський ярмарок, зрештою, влаштуйся до тієї ж профспілкової структури консультантом чи надзвичайно повноважним радником. Але справи профспілки нехай поведе молодий колега з чітким баченням нової ролі українських профспілок. Перепрошуємо за задерикуватість, але невже вас оце протиприродне засилля вчорашніх ще не дістало?
Запрошую, колеги, до дискусії. Погодьмось, є ж про що поговорити.
Валерій Пухай,
член Ради ФПУ,
голова Полтавської обласної організації
профспілки «Машметал»
