Ухвалення неоліберального Трудового Кодексу – це давня мрія всіх урядів за часи незалежності, адже це фактично знівелює роль профспілок і убезпечить уряд від впливового подразника. Саме профспілки здатні організувати величезні маси людей на боротьбу за свої трудові права, тому метою урядів є позбавити профспілки впливу, щоб можна було безкарно звужувати права і свободи.
Проте, Трудовий Кодекс – це не лише клопіт профспілок та їх членів. Це, можна сказати, справжня «цивільна конституція» для всіх громадян, адже саме труд забезпечує родини хлібом на столі, можливостями для культурного та наукового розвитку.
Натомість в наших реаліях Конституція України де-факто виконує роль такого собі «шлюбного контракту» між тими, хто отримав владу. Кожна нова влада переписує цей «контракт» під себе. Зрештою часті переписування Основного Закону та відверте нехтування владою його основоположними нормами, призвели до того, що громадяни перестали вірити в те, що Конституція це те, що стосується саме громадян.
Через це саме трудовий кодекс можна впевнено назвати «конституцією громадян». Це те, що може об'єднати не лише членів профспілок, але й самозайнятих і тих, хто приєднався до спільного захисту своїх трудових прав.
Неоліберальні уряди твердять, що ринок мовляв сам встановить баланси між інтересами роботодавців та найманих працівників. І це відверта маніпуляція. Рівність – це не просто однакові умови для всіх, це в першу чергу рівність можливостей!
Але чи рівні роботодавці та наймані працівники в своїх можливостях? Звичайно ні. Тому для забезпечення справжньої рівності держава на законодавчому рівні повинна встановити відповідні гарантії захисту від сваволі роботодавця та захистити власних громадян від можливого відродження сучасного рабства.
Варто вже зараз розпочинати боротьбу і за право на страйк. Так, це право гарантоване Конституцією, та чи створені дієві практичні механізми реалізації цього права? Ні. Саме тому дуже багато акцій протесту це форма «мирних зібрань», а не страйки.
Саме страйк є основним інструментом боротьби, але відсутність ефективного механізму реалізації права на страйк робить профспілки беззубими та ставлять у нерівне положення при переговорах з урядом та роботодавцями.
Важливо також і розпочати дискусію про оновлення закону про профспілки. Якщо не члени профспілок користуються в рівній мірі досягненнями тих, хто сплачує профспілкові внески, витрачає час на переговори та боротьбу за кращі умови праці, в чому тоді сенс бути членом профспілки?
Слід також пам'ятати, що держава захищає лише законні права та свободи громадян, а от законні інтереси захищає та виражає лише профспілка! Профспілка це фактично школа виховання справжніх громадян. Адже вони спонукають людину спершу усвідомити свої інтереси, пробуджують готовність боротись за них, і боротись не поодинці, а спільно з товаришами. Це і є справжня громадянська освіта. Вільні і суб'єктні громадяни здатні побудувати вільну і суб'єктну Республіку Україну.
І саме тому я передбачаю друге народження профспілкового руху в найближчі роки, що призведе до справжнього народження Республіки в Україні.
Михайло Чаплига,
політичний експерт – спеціально для офіційного веб-сайту ФПУ
